Безцінний - Зигмунт Мілошевський

Розділ шостий

Санта-Катаріна і Львів

1

Не міг примусити себе вилізти з ванни. Сидів у ній уже дві години, і хоча поряд з ванною лежало кілька газет, які захопив на рецепції, навіть дістати їх, щоб дізнатися, що діється на світі, — не кажучи вже про читання, — було понад його сили. Інша річ, що у світі нічого не відбувалося, всі готувалися до Різдва, та й тільки.

Зрештою лише одна дія була йому до снаги. Постукувати ногою по крану, аби додати теплої води, коли відчував, що стає холодніше.

Тож Кароль Бознанський постукував. У середньому кожні десять хвилин. І обіцяв собі, що це останні десять хвилин. А потім знову стукав. Не тому, що протягом стількох днів почувався брудним, і навіть не тому, що стільки днів мерз. Просто у ванні почувався у відносній безпеці.

Не думав, чи дістане його куля вбивці. Не думав про те, чи проламається лід під автомобілем. Ані про те, чи знайдуть їх у лісі шведські поліцейські. Чи замерзне на скандинавських бездоріжжях. Чи помітять їх працівники зоопарку, що прийшли залишити в їхній схованці трохи лайна й забрати трохи сіна. Чи не зжере його якийсь лев. Чи з автомобіля, який об’їжджає їх на дорозі, не вискочить найманець зі зброєю. Чи латвійський паспорт дозволить зареєструватися в обшарпаному готелі. І чи реєстрація не означає, що хтось по нього зараз прийде. Що хтось уже чекає на рецепції за рогом коридору, що він саме колупається відмичкою у замку, а може, вже навіть скрадається передпокоєм, тримаючи напоготові пістолет із глушником. І навряд чи хтось в останню мить його врятує. Оскільки всі, буквально всі цієї миті були його ворогами.

В оборі зоопарку в Кольмьордені вони пробули ще два дні. Двічі з’являлися там працівники зоопарку, і тоді протягом півгодини вони намагалися не дихати, закопані в найдальшому кутку скирти сіна, сподіваючись, що ніхто не надумає задля жарту дужче налягти на вила.

Багато розмовляли, у чомусь погоджуючись, трохи сперечаючись, але врешті спільно дійшли висновку, що мають покладатися лише на себе й не можуть розраховувати на чиюсь допомогу.

— Мусимо знайти Рафаеля й відкрити його секрет, перш ніж знайдуть нас. Це наш єдиний шанс. Не задля щастя й добробуту, а для виживання, — сказала наприкінці Зоф’я, і це був найкращий підсумок дискусії. А потім пояснила їм, що у зв’язку з цим вони повинні зробити: розділитися й поїхати до Хорватії та України.

І тоді почалися сварки. Ґмітрук мусив їх щохвилини заспокоювати, бо тигри за перегородкою відчували напруження й ставали неспокійними, а це могло привернути чиюсь увагу. Тому сварилися стримано й пошепки, але весь час сварилися, оскільки план докторки Лоренц підштовхував їх на ще більшу авантюру й підвищував ризик замість того, щоб наблизити до щасливого завершення. Протягом кількох годин вона пояснювала, навіщо усе це необхідно.

— Можемо припустити, що протягом останніх кількох десятків років колекцію шукали більш чи менш активно. Завжди у той спосіб, про який говорите. І завжди безрезультатно. Якщо хочемо мати якийсь шанс, мусимо підійти до цього з іншого боку. Уявіть собі маленьке містечко, в якому вчинено страшний злочин. Треба провести розслідування через багато років, щоб знайти винуватця. Ви кажете: візьмемо лупу й оглянемо кожен міліметр місця злочину. А я кажу: марно, це вже давно зроблено. Я кажу: дізнаймося, хто й навіщо приїздив до цього містечка протягом останніх п’ятдесяти років. Далеко цілю? Можливо.

Терпляче їх переконувала, і врешті визнали слушність її аргументів. У них був план, щоб починати втілювати його у життя, їм бракувало дрібниці — лише грошей і документів.

На третій день озвався Василій, документи й готівка пливли російським грузовим судном з Калінінґрада до порту в Оксельосунді, що був за п’ятдесят кілометрів від їхнього сховку. Теоретично задалеко для прогулянки через зимовий ліс, але іншого рішення практично не існувало. Подорож учотирьох не мала сенсу, єдиним слушним варіантом було відрядження Лізи. Тільки вона зі своїм знанням рідної країни мала шанс дістатися до порту без грошей, маючи у своєму розпорядженні лише путівці, власні ноги й добре серце шведських селян, готових підкинути її кілька кілометрів своїм стареньким Вольво.

І пішла.

Через дванадцять годин втратили надію, що повернеться. Лізу Тольґфорс або схопили, або вбили, або вона залишила їх самих на себе, слушно вважаючи, що у самої більше шансів.

Через тринадцять годин залишили обору з наміром здатися поліції. Вибору не мали.

З Лізою зустрілися ззовні, вона саме перелізала через огорожу. Орендована машина, повна майже теплої їжі з Макдональдса, чекала за двісті метрів.

Це була незабутня учта.

У Йонкепінґу віддали машину і в інших фірмах узяли в оренду дві інші, до Гетеборга поїхали вже як дві латвійські пари: Ейнарс Яковлевс та Дайна Тутінс, тобто Анатоль і Зоф’я, та Андріс Бастікс і Івета Піменовс, тобто Кароль і Ліза. Через інтернет купили авіаквитки на подальшу подорож і сховалися в різних анонімних готелях, щоб перечекати час до вильоту.

Кароль вийшов з ванни й вирішив, що, мабуть, не дуже ризикуватиме, спустившись на розкішний однозірковий сніданок, що складався з порошкової яєчні, сосисок, виготовлених з корму для свиней, і твердого жовтого сиру, який, мабуть, підфарбовували бета-каротином, аби виправдати його назву.

Дорогою до готельної їдальні зупинився в холі біля маленького столика з допотопним комп’ютером. Приклеєний до стіни аркушик запрошував: «Використовуйте!!!», а насправді мав би запрошувати досліджувати, бо пристрій був наче з музею техніки.

Не могли заходити на свої облікові записи в пошті чи у соцмережах, це зрозуміло, але він сів перед монітором, щоб перевірити одну річ, яка кілька днів не давала йому спокою. Суто цікавість, не більше.

Знайшов портал заснування фондів, а на ньому сторінку Сильвії, яка розповідала на «Трійці» про те, що ніщо так не може вилікувати серце, як кохання, доповнене відповідною кількістю грошей. Сторінка інформувала про подробиці хвороби Сильвії Серединської. А також про те, що до кінця збору коштів залишилося п’ятдесят сім днів, що кожен, хто внесе більше, ніж п’ятдесят доларів, отримає спеціально виготовлену пронумеровану чашку з подякою і що із запланованих двохсот п’ятдесяти тисяч доларів зібрано поки що чотирнадцять тисяч вісімсот.

Небагато, подумав, особливо беручи до уваги, що родина й приятелі вклали, очевидно, скільки могли, вже першого дня.

Першим імпульсом було клікнути, щоб переказати з півтисячі злотих,