Репетитор - Ганна Хома

— Я прикидаюся.

— Ви занадто худі, як на свій вік; шкірні покриви, попри засмагу, нездорового відтінку, кон’юнктива очей виражено бліда. Це не можна списати на струс. Підозрюю хронічний процес. Точніше знатиму завтра.

— Завтра я кинусь під катафалк: жити все одно недовго, то хоча б закопають безплатно.

— Не мудруйте. Відведіть його до вітальні, пані Маріє, нагодуйте, обов’язково чогось гарячого дайте, і нехай багато не ходить. Я пізніше загляну.

Він говорив так переконливо, що Андрій сам повірив, буцім нікуди не треба рушати. На мить повірив.

— Мені б шкари. Взуванку. Кросівки, по-вашому, — вкотре повторив. Поглухли вони всі тут, чи що?

Та ось лікар, здається, почав метикувати, що до чого. Ворухнув вусами, збовтав маленьку пляшечку, з якої був капав у воду оту гидоту, і врешті підняв на Андрія очі. Такі ж темні, як у сина.

— Не сприймайте Остапові слова серйозно. Мій син часто не думає, перш ніж говорити.

— А може, навпаки: говорить те, що думає?

— Тоді ще гірше… Я довго вважав, що то перехідний вік, але… Він до всіх так ставиться… він… зовсім не такий, яким мав би бути.

— Всі ми не такі.

— Так, але ви в тринадцять років не…

— У тринадцять років я вигнав з дому свою маму.

Виявляється, йому зовсім не важко промовити це вголос.

Зовсім не важко. Тільки до горла вкотилась шерхла грудка і ніяк не давалася до ковтання.

Тринадцять років. Він ще такий малий і такий несамовито дорослий…

— Менше з тим, — розірвав мертву тишу господар. — Сьогодні ви ночуєте в нас.

— Не думаю. — Андрій підвівся. Ноги, щоправда, ще бунтуються. Варто б нагадати їм, хто в домі хазяїн.

Лікар ще раз в задумі звернувся поглядом до трикутно-квадратової химерії на стіні. А потім…

— Я просив би вас залишитись.

Як просто: «просив би…». А очі так само темні, як у сина. І що за ними — невідомо.

Андрій знову хутко сів на ще не вистиглу сходинку.

— Андрій, — замість відповіді відрекомендувався він. Не пасує сидіти на чужій сходинці безіменним. — Можна, я ще тут посиджу?

— Ігор Васильович. Можна, але не бажано.

— Дуже приємно.

— Що тут такого приємного? — насупився лікар, а всі смішинки разом посунули з його вусів на-гора.

— Що ви посилено звертаєтесь до мене на «ви», а я ж навіть по батькові не назвався.

— Малий ще по батькові зватись.

— Тоді кличте мене просто: пане Андрію. Я не гордий.

— Мені здається, що в тебе піднімається температура.

— Люблю, як наші лікарі бадають хворих: це у вас висипка чи мені здається?

— Сказитися можна від сьогоднішньої молоді. Пані Маріє, вкладіть його на диван, зробіть мені таку ласку. Але перед тим обов’язково заклейте рота цьому дотепникові.

Картина, що відкрилася Андрієві за дверима передпокою — тими, що навпроти виходу, — так вразила його, що він ошелешено вкляк. Вкотре. А свідомість вирішила, що перед нею інший вимір.

Вітальня. Звичайні шпалери в дрібну-дрібну квіточку. Ситцеві фіранки з візерунком, який геть не припасований до шпалер. Тапчан і два різнобарвні кріселка з вичовганими поручнями. Стара книжкова шафа з увігнутими полицями. Люстра з дешевих скелець і протертий килим поверх лінолеуму.

Здавалося, ніби дизайнер, що копітливо працював над проектом, раптом сказав: «Досить» і грюкнув дверима. Може, його занудило від власної геніальности, а чи обридло розмінювати свій талант на чужі захцянки. А може, йому прискучило творити шедеври, за які добре платять, але не дякують. Забаглося лягти на простий, як табличка множення, тапчан, випростати ноги, взяти книжку до однієї руки, а чай з лимоном — до другої та згадати себе таким, яким був за народження: без ідей, без досвіду, без розуміння простору і фарб. І він сказав собі: «Навіщо міняти сей світ? Хай залишиться, який є».

Вітальня. Антидот[2] довершеній гармонії, витонченій претензійності й вишуканій стилістиці суперового помешкання. Лимон без цукру.

— Тут у нас тільки намічається ремонт, — пояснила пані Марія, виставляючи з підносу на журнальний столик чайний сервіз.

Лак на столику потріскався і подекуди злущився. Супер!

— Що вам подати до чаю? Фаршировані яйця, омара, анчоусів, кабанчика, пляцка з сиром… а чай — з лимоном?

— Я обмежуся стравою з яєць і сирною бабкою. Чай з лимоном.

— Щось ще?

— Сильно у вас тут…

— Ви будете почуватися тут… значно вільніше.

Невже у нього на чолі написано, що в кишені має всього одну гривню? До речі — про наболіле. Він шаснув до кишені — гривні не було. А на перший погляд — багаті люди.

— Ви не лазили до моїх кишень? — бовкнув, не подумавши, але жінка занадто швидко і мовчки попрямувала до дверей. — Почекайте! Я вибрав невірний зворот. Вам не наказували перевірити мої кишені?

Стиснувши губи, вона дивилась під ноги. Овва!

— Вибачайте, але документи я забув у старих джинсах. Скочити принести?

Нарешті, вона зважилась і підвела на нього… зовсім не заскочений погляд. Якраз навпаки. Забрехалася його інтуїція остаточно.

— Я хотіла змовчати, та ви забагато дозволяєте собі в чужому домі. Ні, на мене можете нападати безкарно, я переживу, але на дітей — до пори, до часу. Особливо — на Остапа. Не знаю, скільки ви тут