Що впало, те пропало - Стівен Кінг

— Тому що так його записники будуть коштувати дорожче, коли ми їх продамо. — Що станеться не раніше, ніж він прочитає в них кожне слово, але Кертіс не зрозуміє, навіщо йому це, та йому й не потрібно було це знати. Як і Фредді. Він намагався говорити терпляче й розважливо. — Тепер у нас усе, спадщина Джона Ротстайна, нічого нового вже не буде. Від цього неопубліковані речі робляться ще ціннішими. Тобі це зрозуміло?

Кертіс почухав бліду щоку.

— Ну… Напевно… Так.

— Крім того, коли вони спливуть, він не зможе заявити, що це підробка. Що він напевно зробив би, просто на зло. Я багато про нього читав, Кертісе, усе, що є про нього, і він був злою тварюкою.

— Ну…

Моррі спинив себе, аби не сказати: це занадто глибока тема для такої порожньої голови, як у тебе. Натомість він простягнув йому саквояж.

— Бери. І не знімай рукавичок, поки не сядемо в машину.

— Ти мав порадитися з нами, Моррісе. Ми ж партнери.

Кертіс рушив було до виходу, але зупинився й знову обернувся.

— У мене питання.

— У чому річ?

— Не знаєш, у Нью-Гемпширі є смертна кара?

Неголовними шляхами крізь вузьку трубу Нью-Гемпшира вони приїхали до Вермонта. Фредді вів «Шевроле Біскейн», стару й непримітну. Морріс тримав на колінах дробовик і відкритий дорожній атлас «Ренд Макнеллі», час від часу вмикаючи верхнє світло, аби переконатися, що вони не збилися з наміченого шляху. Нагадувати Фредді про те, що не можна перевищувати швидкість, не доводилося — для Фредді Доу це було перше родео.

Кертіс заліг на задньому сидінні, і незабаром вони почули його хропіння. Морріс навіть йому позаздрив, схоже, він виблював усю свою пиху. Самому добре виспатися, мабуть, доведеться дуже нескоро. У нього досі перед очима стояла картина — мозок, що стікає по шпалерах. Але думки його були не про вбивство, а про розплесканий талант. Талант, який ціле життя зрів і відточувався, був розірваний на клаптики за лічені секунди. Усі ці розповіді, усі ці образи — усе перетворилося на щось, схоже на вівсянку. Який сенс?

— Ти справді думаєш, що ми зможемо продати ці його книжечки? — запитав Фредді. Він знову про це подумав. — Ну, тобто, за гарні гроші?

— Так.

— І так, щоб нам за це нічого не було?

— Так, Фредді, я впевнений.

Після цього Фредді Доу мовчав так довго, що Морріс вирішив: питання закрите. Але потім він знову заговорив про це. Вимовив два слова. Сухих і позбавлених інтонації.

— Я сумніваюся.

Пізніше, знову опинившись за ґратами — цього разу вже не в колонії для неповнолітніх, — Морріс думав: «Саме тоді я й вирішив убити їх».

Але іноді, посеред ночі, не в змозі заснути через пекучий біль в анальному отворі, натертому після чергового акту содомії в душовій кімнаті з використанням мила, він визнавав, що це не так. Він знав про це із самого початку. Вони були тупими запеклими пройдисвітами. Рано чи пізно (імовірніше, рано) когось із них взяли б за щось інше, і той навряд чи став би вагатися, а одразу б розповів про все, що йому було відомо про цю ніч, в обмін на пом’якшення вироку або взагалі на виправдання.

«Я напевно знав, що їх треба якомога швидше позбутися, — думав він безсонними ночами в камері, коли набите черево Америки відпочивало під звичною нічною ковдрою. — Це було неминуче».

У північній частині штату Нью-Йорк, коли світанок ще не настав, а ледь-ледь торкнувся темної лінії обрію позаду них, вони повернули на захід на Трасу 92, ця автомагістраль тягнеться майже паралельно I-90 до самого Іллінойса, де повертає на південь і врізається в промислові райони Рокфорда. У цей час на дорозі майже нікого не було, хоча вони чули (а іноді й бачили) жвавий рух вантажівок на федеральній автостраді ліворуч від себе.

Коли проїхали знак із написом «Зона відпочинку, 2 милі», Морріс подумав про «Макбет». Якби кінець був усьому кінцем, то що скоріш би це сталось, то краще. Можливо, цитата не точна, але нічого, і так згодиться.

— Пригальмуй тут, — сказав він Фредді. — Мені треба випустити дракона.

— У них там, напевно, і торгові автомати є, — подав голос ригун із заднього сидіння. Кертіс уже сидів, на голові — скуйовджене волосся. — Я б не відмовився від крекерів з арахісовим маслом.

Морріс знав, що йому, найімовірніше, довелося б відмовитися від свого плану. I-90 висмоктала майже весь рух із цієї траси, але в розпал дня тут буде повно місцевих машин, які їздять від одного Хіксвілла до іншого.

Поки що зона відпочинку пустувала, можливо, через знак «Нічну стоянку трейлерів заборонено». Вони припаркувалися та вийшли. На деревах цвірінькали птахи, обговорюючи сьогоднішню ніч і ділячись планами на день. Самотнє листячко — у цій частині світу листя лише нещодавно почало сохнути — повільно спланувало з дерев і покотилося парковкою.

Кертіс оговтався і попрямував досліджувати торгові автомати, а Морріс і Фредді разом пішли до чоловічого туалету. Морріс не відчував якогось особливого хвилювання. Можливо, правду кажуть, що перший раз найважчий, а потім буде легше.

Однією рукою він відчинив для Фредді двері, а другою дістав із кишені куртки пістолет. Фредді, не обертаючись, кинув «дякую». Зачекавши, коли двері зачиняться, Морріс відпустив їх, почекав ще трохи, і тільки після цього підняв пістолет. Націливши дуло приблизно на дюйм нижче потилиці Фредді Доу, він натиснув на спусковий гачок. Постріл в облицьованому плиткою закритому приміщенні пролунав різко й лунко, але будь-хто, якби його випадково почув, вирішив би, що це на I-90 пирхнув мотоцикл. Морріса ж турбував Кертіс.

Даремно. Кертіс усе ще стояв перед торговим автоматом у ніші під пологим дерев’яним дахом із невибагливим написом «Придорожній оазис».

— Ти чув? — запитав він Морріса. А потім, побачивши в його руці пістолет, здивовано запитав: — А це навіщо?

— Для тебе, — відповів Морріс і вистрілив йому в груди.

Кертіс упав, але — і це стало повною несподіванкою — не помер. Він навіть не збирався вмирати. Він звивався на тротуарі. Перед його обличчям, перекидаючись, прокотився сухий лист. З-під нього почала сочитися кров. Продовжуючи стискати свої крекери, він подивився вгору, крізь пасма маслянистого чорного волосся, яке розкуйовдилося над його очима. За стіною з дерев Трасою 92 на схід проїхала вантажівка.

Морріс не хотів знову стріляти в Кертіса: тут, на видноті, звук пострілу вже не замаскувати під ревіння мотоцикла, до того ж будь-якої хвилини міг хтось під’їхати.

— Якби кінець був