Знак Саваофа - Олесь Ульяненко
— Он там копайте… Там жирнi i великi черви… Там хорошi черви…
Батько витяг пляшку самогону, передав Льопi, а той облизнув губи. Андрiй подивився на степ i побачив срiблястi тiнi, що лежали довкруж предметiв. Вiн вийшов з кабiни i пiшов до свинарника, дивлячись на Льопу, вдихаючи теплий вiтер. Льопа, обiпершись об паркан, виставив перепечене сонцем обличчя, буре, як цеглина. Кущами рiдке волосся, а мiж ними шкiра, всипана струпами. Льопа дивився на свою ограду, що її будував кiлька рокiв уряд. I бiлi рафiнади хмар розтавали за горизонтом.
— Мої свинки, — сказав Льопа i обiтер рукавами соплi.
В кабiнi лежала книга; Андрiя тягнуло назад. Потiм на горизонтi блиснули i запалилися двi зiрки. Бiлi спалахи зiрок. Це було дивовижним, бо у його свiдомостi чiтко стояло, що зiрки нiколи не можуть рухатися урiвень степу. Вони швидко наближалися, а вiн не вiдривав погляду вiд них. Вiн чомусь заполошено i злякано подумав про книгу, яка лишилася в кабiнi, подивився на батька, що, розвiсивши пишного чуба, копав вилами. Великi мокрi плями на сорочцi. Свинi довгi, як динi, лiниво гризли одне одному вуха, чухалися об загiн, задирали п’ятаки на Льопу. Зiрки наближалися. I зараз було видно, що то автомобiлi, якi мчать степом. Льопа кумедно присiв, так i залишився сидiти. Автомобiлi, блиснувши вiтровим склом, розвернулися, намотавши на колеса шматки землi i трави, зупинилися. Зафуркали дверi. I тодi вiн побачив трьох чоловiкiв у бiлих сорочках. Вони видавалися однаковими з лиця. Сорочки надималися, розтрiпувалися вiтром. Золотi запонки блищали проти сонця. А над ними рафiнад хмар, що далi колошкалися ватою i провалювалися за горизонт. Чоловiки тi йшли клином, усмiхненi, i не перемовлялися. Вiд них вiяло задоволенням i тихим щастям. Той, що йшов попереду, з твердим пiдборiддям, прямим поглядом, очима, що вставленi прямо, якi поглинали свiтло, з викресленою посмiшкою, вже закасував рукави. Решту не можна розгледiти, тiльки дебелi високi постатi з дужими грудьми та глухими вуркiтливими голосами. Коли вони пiдiйшли поближче, то Андрiй побачив їхнi обличчя, напруженi, але усмiхненi, наче весь свiт знаходився у них в гармонiї, наче тiльки вони знали йому цiну. Духмяне i п’янке щастя висiло тремким куполом над їхнiми головами. Потiм вони зупинилися, чекаючи, коли Льопа розiгне колiна i пiдбiжить до них.
Давно було вiдомо, що мiсцева знать, а на тодi просто начальство, яке в народi називалося дико, грубо, але влучно — биками, полюбляла навiдуватися до Льопиного свинарника, щоб поласувати свiжиною. Вiн про таке не знав. Вiн знав тiльки, що вони збиралися поблизу старого млина, де вiдразу в кiлькох сотнях метрiв починали ряботiти олов’яного кольору озера. Льопа готував їм найжирнiшу свиню, шкрiб i вимивав, навiть обв’язував тварюк стрiчками. Рiзали скотину вони власноруч, прямо на подвiр’ї свинарника. Льопа завжди стояв десь поблизу i хилитав, як кiнь, головою, щедро пускаючи слину та соплi. Зараз вони перемовлялися, i невидимi тiнi ковзали обличчями. А батько копав червiв, раз по раз зиркаючи крiзь злиплi пацьорки волосся. Андрiй полiз до кабiни, вiдкрив книжку в першому-лiпшому мiсцi.
1. Ти, що живеш пiд Всевишнього покровом, що у Всесильного тiнi перебуваєш, 2. Скажи до Господа: «Моє прибiжи ще й моя твердиня, мiй Боже, на котрого я покладаюсь».Але його уперто тягнуло за грубе вiтрове скло вантажiвки, де вiтер вистеляв запахи гною, полину. Його приваблювали люди в бiлих сорочках, що начебто зумисне вилаштувались у правильний трикутник. Чiтка, як розграфлена гармонiчно симетрiя, — ця велич i безпосереднiсть зваблювали його зiр, забивало дух i котило порожнечею вiд нестерпного щемкого жалю, що не належиш до їхнього свiту. I серце у нього скажено колотилося об ребра. Але ось непомiтний рух, ледь вловима дрiж пройшлася ними, i люди зарухалися; йому перехопило горло несвiдомим жахом. Батько навiть призупинився, обiтер пiт, але не звертав, здавалося, уваги. Вiн отак знiчено стояв, великий колись у його очах, а зараз маленький та самотнiй, у вилинялiй зеленiй вiйськовiй сорочці, що лопотiла на вiтровi. Але тут до нього долетiли звуки, приглушенi, з притлумленим смiхом, з якимось бульканням, наче весь простiр заполонили трiскучi звуки, якi надувалися, а потiм лопалися. Це було ще прекраснiше; це як на очах розпускалася велетенська бiла квiтка, викидаючи з глухими звуками нечуванi запахи. Вiн не знав, звiдки, яка природа цього почуття, але чомусь пов’язував це з враженням вiд неймовiрного захоплення, що навiвалося людьми у бiлих сорочках. Потiм вiтер упав, притих.
— А ви сьогоднi не однi… — пролепетав Льопа.
Цього разу з ними було двi жiнки. Одна бiлява, з гривою розкиданого волосся, що телiпалося за вiтром, — одягнена в бiлу сорочку, розстебнуту на два ґудзики, так, що видно тугу лiнiю грудей, круглих, здавалося, незайманих, що дихали пiд тканиною вiльно, пiднiмалися живими горбками. Аби вiн знався на жiнках, то неодмiнно сказав би, що вона чарiвна, розбещена, з тiєю тiнню порочностi та розквiту юного тiла, вiд якого несе нестримною силою, безпутством i невловимим твоїм щастям. Але вiн розумiв, що сьогоднi з ним щось таки трапилося; що вiн нiколи не буде вчорашнiм. I тодi вiн побачив другу жiнку, вiрнiше, дiвчину рокiв п’ятнадцяти, десь його ровесницю. Вона виглядала не то старшою, не то щось дивне було у всiй її поставi. Вона була одягнута в синi джинси, тонкий светр, що обтягував її фiгуру з округлими формами; її обличчя свiже i чисте, наче вилiплене з одного шматка, оздоблене велетенськими яшмовими очима, i усмiшка кривавих слимакiв повзала устами. Потiм
