Безцінний - Зигмунт Мілошевський

Покивали головами, а Лоренц подумала, як швидко Ґмітрук оволодів умінням легко оперувати прізвищами. Ще трохи, і зроблять із нього інтелектуала.

— Однак то не він повісив Рафаеля, а його самого повісили, до того ж швидко.

— Шістнадцятого жовтня сорок шостого, — втрутився Кароль. — Я запам’ятав, бо нашого Папу обрали саме цього дня.

Лоренц ніяк не прокоментувала. Проте легкість, із якою Кароль міг поєднати в одному реченні Мальчевського з Гітлером і Франка з Войтилою, її шокувала.

— Чому його повісили? Адже він мусив розіграти цю карту під час слідства, знав, що йому загрожує шибениця. Найпростішою відповіддю була б та, що американці наклали лапу на секрет і ліквідували свідка. Тиша. Та якби було так, то їх би зараз не хвилювало, чи знайдемо ми якісь старі картини, чи ні. Я правильно міркую?

Усі погодилися. Розповідь військового ставала цікавою.

— Отже, ми маємо прийняти іншу версію подій. Американці хапають Франка, Франк каже: у мене є ваш страхітливий секрет, якщо хочете його отримати, забезпечте мені політ до Аргентини, мішок золота й пляшку шампанського. Вони на те: блефуєш, швабе. Франк: хочете — перевірте, ось мапа, місце скарбу я позначив хрестиком.

— У мене є ідея, — втрутився Кароль, — на доказ того, що не блефує, показує їм невідому картину Ренуара, яка таким чином потрапляє до Америки, знаходиться там підпільно, потрапляє до Ричмонда… розумієте?

Розуміли, але хотіли, щоб Ґмітрук говорив далі. Поки що його військова інтерпретація трималася купи.

— Франка тримають під ключем, а самі беруть мапу й шукають місце, позначене хрестиком. Метафорично, звичайно. Шукають, але не знаходять, вирішують, що Франк бреше, клятий шваб, і швиденько його страчують, крий Боже, не видаючи Польщі, щоб не почав розповідати радницям про американські секрети. А потім про всяк випадок тримають руку на пульсі, навіть через сімдесят років після війни, пильнуючи, чи секрет десь не з’явиться, і чи, можливо, не з’являться люди, які можуть його мимоволі знайти, як ми, наприклад. Сам не знаю…

— У цьому є сенс, — машинально відповіла Зоф’я і раптом відчула той сильний емоційний трепет, який вона зазнавала в молоді літа, читаючи під ковдрою пригодницькі історії Жюля Верна й Дюма. На розпач матері, яка втискала їй «Поліанну» і «Анну з Зелених Дахів». — Скажу більше: є доказ, що було так, як кажеш.

Глянула на Кароля.

— Скажи їм, на чию честь тебе назвали, — мовила.

— Я думала, на честь Папа, — пустила шпильку Ліза. — Як у всіх поляків.

— На честь Кароля Естрейхера.

— Точно, — підтвердила Лоренц. — Наш перший цинік мистецького ринку, який ігнорує спадщину і вважає, що його робота зводиться до впарювання простакам національних «гітлерів», носить ім’я найвідомішого захисника польської спадщини в історії. Якщо коротко: Естрейхер був польським істориком, який під час окупації перебував у Лондоні й цілком присвятив себе реєстрації польських культурних втрат, а одразу після війни пошукам цих втрат. Титан праці; коли американці висадилися в Європі, майор Естрейхер привітав їх, тримаючи в руці список втрат, і сказав: оце десь є, коли переможете, хочемо це отримати назад. Серйозно, інші нації ще тільки замислювалися, як свої втрати порахувати і що взагалі робити, а цей чоловік уже мав надрукований каталог. Спостерігав за американцями, шукав наші пам’ятки по шахтах і німецьких сховках, не нехтував навіть дрібницями. Є один відомий знімок — Естрейхерові тоді було сорок років, — на якому у формі британського майора він тримає «Пані з горностаєм» на тлі потяга, яким американці вивезли до Польщі першу партію знайдених пам’яток. Двадцять шість вагонів. Історія Естрейхера взагалі яскрава, але нас цікавить потяг. Бо з ним пов’язана одна афера.

— Американці? — запитав Ґмітрук.

— Так. Потяг, навантажений безцінними скарбами, їхав з Нюрнберга до Кракова, і це була незручна ситуація для нової комуністичної влади. Люди стояли вздовж маршруту поїзда, аплодували американцям, кидали квіти. Начальником потягу був Естрейхер, дванадцятьма американськими солдатами охорони командував капітан Еверет Леслі, було там також трохи журналістів і трохи жінок, яких у джерелах обережно називали «дівчатами для товариства». Гадаю, що це була досить весела компанія. Потяг в’їхав до Польщі «зайцем», бо тільки в Леслі була віза, але хто б тоді переймався перевіркою документів.

— Дуже зручно для розвідки чи спеціальних служб, — зауважив Ґмітрук. — Як довго були в Польщі?

— П’ять днів.

— Більш ніж достатньо, щоб роззирнутися й усе перевірити. Що то був за скандал?

— Відома тільки офіційна версія. Останнього вечора був бенкет. Американці напилися, а коли вранці прийшли до тями, побачили похмурі обличчя міліціонерів і військових: один із них уночі застрелив двох міліціонерів. Ситуація неприємна, раптово візи стали важливими, поляки оточили потяг з американцями й зажадали видачі винного у стрілянині. Або винуватець, або ніхто не їде.

— І який знайшли вихід?

— Видали одного, який пішов до в’язниці. Такий собі Тимоті Біґлі. Посадили, але він навіть не дочекався суду. Американці через офіційні канали повідомили, що злочин скоїв зовсім інший солдат, він уже зізнався і його заарештували. Це здавалося підозрілим, але поляки проковтнули й випустили Біґлі.

Ґмітрук кивнув головою.

— Добра розвідницька робота, не вірю, що це була імпровізація. Цікаво, на чому його зловили, що він мусив ліквідувати хвоста. Коли все це діялося?

— Наприкінці квітня — на початку травня 1946-го. На Свято праці, тому й вибухнув такий скандал.

Кароль аж присвиснув.

— Ніби все стало на свої місця, чи не так? Губернатор шантажує американців, але ті йому не вірять, і він уже відчуває зашморг на шиї. Тож Франк проговорюється в надії, що коли вони накладуть лапу на секрет і колекцію, варту цілого статку, то, може, його відпустять. Наївно, але що йому втрачати. Американці посилають своїх, користуючись прикриттям транспортування творів мистецтва, і знаходять дулю з маком. Знову його допитують, а потім усміхнений Франк опиняється на шибениці, перш ніж встигне довірити свої таємниці комусь, хто їм повірить. Я правильно кажу?

— Він справді усміхався? — з цікавістю запитав Ґмітрук.

— Начебто. Я правильно кажу?

— Так, так, звісно, правильно, — Лоренц навіть не намагалася приховати роздратування, яке охоплювало її завжди, коли люди очікували підтвердження очевидного. Марнування часу, та й годі. — Тільки не кажеш, що знову одне й те саме. Знову дракон із казки: відрубаємо одну голову, замість неї виростають три нові. Усе це спекуляція.

— Чого ти знову гарячкуєш?

— «Чого ти гарячкуєш? Чого ти гарячкуєш?» — передражнила вона