Безцінний - Зигмунт Мілошевський

— Не думаю, — Лоренц похитала головою. — У приватній колекції змінилося б три покоління власників, і я не вірю, що серед них не знайшлося б жодної азартної паршивої вівці, яка не захотіла б перетворити свою частину спадку в готівку. Росіяни реально переховували в себе різні скарби протягом п’ятдесяти років, але нині показують навіть те, що вкрали. Чому мали б ховати те, чого ніхто не шукає? Американці — інша річ. По-перше, вони мають пунктик щодо таємниць. По-друге, можливо, бояться зізнатися, що війна означала для них щось, окрім надання геройської допомоги. І по-третє, це пояснювало б, чому їм важливо стерти нас на порох.

Цього разу скривився Ґмітрук.

— Бо що? Бо скажемо, що вони мають щось в урядовому сейфі, а вони від цього відмовляться? У всьому світі різні навіжені теревенять про вміст таємних сейфів, Ковчег Заповіту і прибульців із зони 51. Гадаєш, американці полюють на всіх цих людей?

Аргумент був слушний.

— Є ще один варіант. — Кароль випростав середній палець. — Колекцію сховали, і вона досі перебуває у схованці. Це міг зробити сам навіжений Корвін. Лише тому, що був навіжений, не хотів давати стерв’ятникам задоволення і замурував усе десь на своєму острові.

— Або в палаці в Ґераньйонах, і білоруські селяни спалили колекцію в грубах, коли створили колгоспи. — Усі подивилися на Лоренц таким поглядом, що Зоф’я вибачливо підняла руки. Можливо, вона справді була в не надто оптимістичному настрої.

— Її міг сховати перед війною якийсь антиквар…

— … і колекція згоріла в якомусь варшавському підвалі…

— Зоф’є! Ти можеш на хвилину вимкнути песимістичний режим?

Знизала плечима.

— Врешті, на неї міг накласти лапу один із німців під час війни, заховати до кращих часів і цих кращих часів не дочекатися.

— А чому б йому було нею не похвалитися під час війни? Не забувай, що і Ганс Франк, і Ґеринґ, та й інші пишалися своїми колекціями, вішали картини на стінах резиденцій, залишили масу слідів і в офіційних документах, і в листах та щоденниках.

Безглузде запитання. Напевно, вона дуже втомлена, якщо його поставила. Знала відповідь ще до того, як завершила фразу, але подумала, що пояснення Кароля може бути важливим для Лізи та Ґмітрука.

— Але старих майстрів! Не імпресіоністів і вже точно не Гогена й Ван Гога. Може, для верхівки це й не було такою дивовижею, як Пікассо, Гоген чи Клеє,[79] але такі картини ніяк не можна підтягати під означення реалістичного живопису чи академізму. Офіційно ці твори належали до «дегенеративного мистецтва», і жоден нацистський сановник при здоровому глузді не хвалився б, що це відповідає його смакам. Негайно з’явився б Гіммлер зі своєю манією германської суворої могутності й почав би нашіптувати фюрерові, що хтось із його преторіан закохався у жидівські імпресії та експресії.

— Гітлерівців справді цікавив тільки реалізм? — допитувався Ґмітрук.

— Та де там. Німці знали, що є цінним. Офіційно зневажали огидний модернізм, щоб догодити вождеві, а неофіційно виколупували найкращих імпресіоністів із зібрань французьких євреїв, як родзинки з тіста, під виглядом акції аріїзації. Просто цього не афішували.

— І кого з преторіанців ти підозрюєш у грішних нахилах до французького живопису? — запитала Лоренц, вкотре наперед знаючи відповідь.

— Якщо говоримо про колекцію, яка перебуває у Польщі, то мені пригадується лише одне ім’я великого знавця й любителя мистецтва.

— Франк.

— Авжеж.

З такою теорією повертаємося туди, звідки почали, подумала Лоренц і відчула розчарування. Губернатор Франк наклав лапу на Рафаеля і десь його заховав, невідомо де. Губернатор Франк наклав лапу на примарну колекцію французьких імпресіоністів і десь її заховав, невідомо де. Вони знають більше, але по суті знову не мають жодних слідів, жодної зачіпки. Або мають, але не можуть її вхопити. Намагалася все систематизувати, але в спальнику, на приємному м’якому сіні відчувала сонливість, думки уповільнювалися і плуталися. Очі самі злипалися.

— Якщо я добре розумію, — повільно мовив Ґмітрук, — ти припускаєш, що, крім Рафаеля й компанії, що було завжди відомо всім і кожному, Ганс Франк якимсь чином здобув також колекцію полотен Мілевського. Так?

— Саме так.

— І що Рафаеля разом із французами вважав своїм найціннішим скарбом. І десь цей скарб заховав. Можливо, на майбутнє, як колекцію тільки для своїх очей. Можливо, як страховку, козирну карту в переговорах з американцями, так?

— Це було б логічно.

Ґмітрук задумався, та коли Ліза розтулила рота, щоб щось сказати, дав їй знак рукою, щоб дала йому поміркувати.

— О’кей, — підсумував урешті. — Може, я далеко націлююсь, але ось що мені спало на думку. Даруйте, якщо говоритиму хаотично. Припустимо на хвилину, що ми напали на слід міфічної, таємничої колекції польського ката Ганса Франка. Яку цей кат зібрав, грабуючи польські музеї і приватні колекції. У цій колекції є Рафаель, картини графа і дідько його знає, що іще. Так чи інакше, помальовані дошки, помальовані полотна, оброблені долотом шматки дерева і все те лайно, яким хворобливо захоплюється ситий і багатий світ…

— Не знаю, чи визначила б так людську потребу прекрасного, яка втілюється в бажанні творення й спілкування з мистецтвом.

Ґмітрук не відповів, лише махнув рукою, що це, мовляв, неважливо.

— Припустимо, що ми натрапили на слід цього лайна. І що хтось, на противагу нам, вважає, що ми можемо його знайти. Припустимо, що цим кимось є уряд Сполучених Штатів, який намагається усунути нас різними способами, використовуючи з цією метою власні служби, найманих кілерів, приватні військові фірми, а також союзників з Польщею на чолі. З цього маємо зробити висновок, що частиною «скарбу губернатора» є щось, відкриття чого зашкодило б Сполученим Штатам. Секрет. Темний секрет, розкриття якого призвело б сьогодні до реальної шкоди. Вони б не переймалися тим, що треба буде дописати абзац чи два в книжках з історії, або що на CNN розкажуть про якусь невдалу розвідувальну операцію сімдесятилітньої давнини. Це має бути щось масштабне. — Ґмітрук говорив дуже повільно, розважливо, ніби насилу виловлював найважливіші думки з урагану версій, можливостей, гіпотез і обґрунтувань, які вирували в його голові. — Забудьмо на мить про картини й зосередьмося на секреті. Якщо сьогодні він такий важливий, у 1945 році мав бути надважливим. Ганс Франк точно мав почуватися дуже безпечно, коли чекав на американців на своїй віллі в Баварії.