Безцінний - Зигмунт Мілошевський
Стояли на вершині пагорба, за кількасот метрів від свого будиночка, коли крізь шум вітру пробився спершу тихий, а потім оглушливий гуркіт гвинтокрила. Гелікоптер шведської поліції пролетів над їхніми головами, відтак завис над будиночком. Не бачили линв, які мали бути скинуті, лише чорні постаті поліцейських, які з’їхали ними вниз.
— Як я й казав, — кивнув головою Ґмітрук. — Річ Посполита вже нас не підтримує. Як і всі інші країни, що входять до спілки. Ми стали дичиною для всього західного світу. Валимо. Мерщій.
— А куди? — простогнала Лоренц. — У ліс? Або нас знайдуть, або помремо від холоду. Це не має сенсу.
— У мене є одна ідея. Рушаймо, зігріємося на ходу. Вперед.
Докторка Зоф’я Лоренц ніколи не мала такого відчуття власного тіла, зазвичай доступного тільки йогам після довгих років медитації. Знала, де в неї кожен м’яз. Відчувала сухожилля, кістки та хрящі. Відчувала існування кожної клітини свого тіла, оскільки кожній клітині було так пекельно холодно, кожна тремтінням і криком вимагала уваги, тепла й порятунку від неминучої смерті.
— Я не витримаю, — тихо сказала собі, але Кароль, що йшов поруч, почув її. Міцно обійняв Зоф’ю й допомагав робити чергові кроки.
— Спокійно. Ґмітрук — професіонал, знає, що робить.
Відчула, що Кароль не вірить у власні слова, вона тим паче не вірила. Цікаво, сам Ґмітрук вірив у свої дії, чи обманював себе так само, як і їх?
І тоді дійшли до високої огорожі з сітки.
— Це огорожа зоопарку, — сказав Анатоль. — Я працював тут, коли був на навчанні.
— Ким? — поцікавився Кароль.
— Не питай. У будь-якому разі, не менеджером. — Ґмітрук рушив уздовж огорожі, вони — за ним. — Я сидів тут кілька місяців разом із нареченою. У мене було житло на території зоопарку, а вона ночувала в лісі в наметі. У Швеції є такий закон, що можна ставити намети на лоні природи будь-де, аби лиш не під чиїмись вікнами. Не має значення, державна це територія, чи приватна. Отож вона жила в лісі, а я щодня до неї виривався. Знаєте, як це буває, молоді люди, і дня одне без одного не можуть. — Останнє зауваження прозвучало гірко. — У мене був вибір: або бігати навколо огорожі, а це площа майже у два квадратні кілометри, найбільший зоопарк у Європі, або знайти інший спосіб.
Ґмітрук зупинився і глянув на них із широкою усмішкою.
— Неймовірно, цей спосіб досі існує. Слава й хвала шведові, який не втручається у природу.
Він трьома швидкими рухами видряпався на похилий стовбур могутньої роздвоєної сосни, переліз на гілку сусідньої, що росла по другий бік огорожі, й зіскочив на вкриту снігом землю.
Лоренц рушила першою, але перед самим стрибком у простягнуті руки Ґмітрука завагалася.
— А це часом не вольєр для тигрів?
— Чесно? Уявлення не маю, я не був тут п’ятнадцять років.
Лоренц подумала, що в череві тигра принаймні тепло, і стрибнула.
Майор Анатоль Ґмітрук почувався як риба у воді й, хоча минуло п’ятнадцять років, чудово орієнтувався на місцевості. Ледве за ним встигали, коли він ішов через територію зоопарку, який нічим не нагадував інших знаних Лоренц звіринців. Замість розташованих один біля одного вольєрів і рядів кліток тут був тільки порожній простір, зрідка порізаний алейками, що нагадувало не стільки парк, скільки міські лісові зони в одній із західних метрополій, величезний зелений масив, гарно доглянутий, щоб містяни могли комфортно спілкуватися з природою.
Лоренц сподівалася тільки на те, що вони йдуть прогулянковою територією між вольєрами для звірів.
Ці сподівання розвіялися, коли помітила над парком порожній вагончик канатної дороги. Це означало, що нормальні люди їдуть вагончиком, захоплюючись тим, як унизу пустують «тігри і еліфанти». Пустують саме там, де вони зараз проходять.
— Ти казав, що це не вольєр для тигрів! — загорлала до Анатоля, намагаючись перекричати сильний вітер.
Схопила його за куртку і промовисто показала на вагончик канатної дороги.
— Не хотів вас лякати.
— Ти не хотів нас лякати? Хотів просто кинути на поталу якимось виголоднілим за зиму бестіям? Чи ми схожі на перших християн?
— Заспокойся, на зиму вони всі зачинені. Це тигри, а не сніжні барси.
— Ясно. Якщо тільки за останні п’ятнадцять років зоопарк не розжився на пум, сніжних барсів і полярних ведмедів. Я повертаюся.
І тут-таки крутнулася на п’яті, трусячись від холоду так, що їй насилу вдавалося утримувати рівновагу. Ґмітрук міцно вхопив її за руку й повернув. Впала б, якби не його підтримка.
— Куди повертаєшся? До лісу? До моря? Чи до когось, хто зігріє тебе запалювальними гранатами? Ходімо.
— Але куди ми йдемо? — плаксиво запитала. Від хвилинного бунту не лишилося й сліду.
— Туди, де зачинено твоїх зголоднілих бестій. Це африканські звірі, їм мали створити тропічні умови.
Менш ніж за п’ять хвилин дійшли до високої огорожі й ряду дерев’яних бунгало, які мали слугувати приміщеннями для звірів. Перезирнулися, коли за одними з дверей, що були схожі на вхід до стайні, щось зненацька заворушилося, дерев’яна стіна заскрипіла.
— На щастя, все по-старому, — мовив Ґмітрук, дуже задоволений собою.
Пройшли повз бунгало й опинилися біля сполученого з ними меншого хліва завбільшки з сільську обору. Бічні двері до господарського приміщення не були зачинені, й за мить вони вже стояли одне біля одного на невеликій загадковій території, що складалася переважно із запахів, поки Ґмітрук не знайшов вимикача і не ввімкнув світла.
— Тут нас ніколи не знайдуть, — сказав задоволено. — У нас є надійне природне джерело тепла, шкоди нам тут не буде. Треба лише пам’ятати, що маємо ховатися між восьмою та десятою ранку.
— Чому? — запитала Лоренц, у глибині душі не вірячи, що це відбувається насправді, що це не сон.
— Тоді міняють сіно.
Їхній новий дім був поділений на три частини. Середня була комунікаційною, з одного боку був вихід назовні через двері, якими вони дісталися всередину. З другого — замкнені, до того ж заґратовані двері вели до кліток зі звірями на зимівлі. З одного боку коридору аж під стелю громадилися тюки свіжого сіна. З другого, м’яко кажучи, громадилося сіно зужите.
Майор Анатоль Ґмітрук улаштував їм новий дім у тигрячому гноївкозбірнику.
9
Василій Топілін знову дивився в сумні очі Володимира Путіна. Був на нічному чергуванні, не мав жодної роботи, теоретично кожної миті
