Безцінний - Зигмунт Мілошевський
Лоренц на мить замислилась.
— Це мало б сенс. Усі отримали замовлення на автопортрет і вирішили порозважатися, малюючи один одного. Це було не вперше, оскільки інший портрет Моне, написаний Ренуаром, висить у музеї д’Орсе.
— Але ж ти сама раніше стверджувала, що це неможливо, щоб такі картини не випливли, — зауважив Ґмітрук. — Що вони надто коштовні, аби хтось тримав їх на горищі сто років.
— Правильно, я так казала, але тоді я не припускала, що складником рівняння є Корвін. Наявність божевільного у рівнянні — це привід ще раз задуматися, передусім тому, що він жив у божевільному світі, притягуючи інших ненормальних як магніт. І тепер наближаємося до другої частини розповіді, тобто долі колекції графа Мілевського. На жаль, вона не збереглася повністю; якби збереглася, то знаходилася б у спеціально збудованому для неї музеї і становила б пам’ятку живопису в польських зібраннях. І якби в ній справді були різні родзинки, привезені Корвіном із Парижа, то кожен путівник Польщею починався б зі згадки про Мальборк, Величку і Корвінаріум…
Телефонний дзвінок перервав Зоф’ю. Майор миттю відповів:
— Ґмітрук.
Це було єдине слово, яке він сказав під час хвилинної розмови. Зосереджено вислухав усе, що йому повідомили, і роз’єднався.
— О двадцятій маю бути на паркінгу біля тропікаріуму, за два кілометри звідси. Через кур’єра отримаємо документи й готівку, це дозволить нам повернутися до Польщі.
— Тропікаріум? Це якийсь жарт? — Лоренц вказала на вікно, яке до половини було засипане снігом.
— Не знаєте? — здивувалася Ліза. — Тут маємо найвеликший парк зоо в Швеція. Тігри є, горілли, медвяди і еліфанти. Дві великі.
— Що дві великі?
— Дві великі еліфанти.
Зоологічна дискусія дівчат іще повного мірою не розпочалась, а вже було зрозуміло, що вона веде в нікуди.
— О’кей, неважливо, — сказав Кароль. — Важливо, що за кілька годин їхатимемо в таксі до аеропорту. А тепер завершуй про цього Мілевського.
7
Зараз, на жаль, тобто на жаль для нашого графа, починається сумна частина цієї історії. До кінця XIX століття все було в рожевому світлі. Несамовитий меценат братається з художниками, фінансуючи їх і водночас нагромаджуючи зібрання творів, які вважає вартісними. Оскільки має добрий смак, його колекція значно випереджає епоху. Те, що сьогодні було б заповідною галереєю польського, а може, й світового живопису, тоді не викликало великих емоцій. Я не знаю подробиць, але на зламі XIX і XX століть він намагався подарувати свою казкову колекцію мешканцям Кракова або Львова. Жертвував картини, кошти на будівництво музею і його утримання, просив тільки шматок землі. І хоч пропозиція видавалася щедрою, члени магістрату обох міст її проігнорували. Чому? Уявлення не маю. Може, тому, що протягом двохсот п’ятдесяти років у Польщі не було влади, яка не зневажала б культуру й мистецтво…
Так, звісно, не будемо відхилятися від теми.
Мілевський відчув себе знехтуваним. Казав, що забуде про людей, усамітниться зі своїми картинами й отримуватиме нічим не затьмарену мистецьку насолоду. Так і зробив. Хоч і молодий, як на нинішні стандарти, бо не мав іще шістдесяти років, відцурався від світу; можливо, це мало якийсь зв’язок із психічною хворобою Геримського та його передчасною смертю. Жив у кількох місцях і возив колекцію із собою; незважаючи на те, що її ціна зростала, в міру того, як автори наявних у ній праць ставали класиками, ставала також щоразу менш доступною. Ніхто вже не знав, що в ній насправді є, Мілевський перестав нею хвалитися і врешті усамітнився на своєму острові.
Удача також відвернулася від нього. Перша світова війна значно зменшила його статок. Пропало все, що залишилося на території новоствореного СРСР. Депозити в банках втратили цінність. Крах монархії і поява національних держав поховали всі ідеї Мілевського про світ, що ґрунтувався на засадах аристократії. Дружина, яка його ненавиділа, без кінця судилася з ним, колишні коханки шантажували. Зненацька опинився в облозі — позбавлений засобів для існування стариган, який згасав на своєму улюбленому острові, який з оази перетворився на в’язницю.
Тяжким ударом став інсульт, який звалив його в 1922 році. Стерв’ятники накинулися на паралізованого старого, розікрали рештки статку, і тоді Мілевський, щоб урятуватися, вирішив продати колекцію, ту саму, яку тридцять років тому хотів щедро пожертвувати народу. Вже тоді, у двадцятих роках, вона могла бути найважливішою святинею мистецтва на мапі незалежної Польщі. На жаль, зламаний і розчарований Мілевський цим разом зазначив у листі, що навіть не вестиме перемовини з Державними зібраннями творів мистецтва, бо мало того, що вони запропонують жалюгідні гроші, то ще й гратимуть на його патріотичних почуттях.
Це не була звичайна колекція. У ній був зачарований бентежний дух епохи, авантюрницьке життя власника й мрії про силу молодих здібних художників. Їхні пригоди, спільне досягнення величі, суперечки за картини, симпатії, пляшки вина, подорожі Європою у пошуках натхнення, злість через невдачі й радість від успіхів. Спільні переживання над картинами, на яких іще не висох лак, але всі вже знали, що це шедеври.
Останньою спробою порятунку улюбленої колекції був намір продати її цілою, але й він провалився; зібрання було розпродане Мілевським самотужки і за посередництва антикварів. Частину колекції вдалося купити варшавському Національному музею, де досі висять ті картини, що не зникли під час війни. Решта нині розкидана по всьому світу.
Граф помер через два роки. Того самого року, що й Клод Моне.
8
— Звалюємо, — спокійно мовив Ґмітрук.
Глянули на нього з подивом.
— Вистачило б назвати адресу, я упорався б. А вони хвилину мені тлумачили, де це, про яке точно місце йдеться, як упізнаю кур’єра, які ми отримаємо документи.
— Це приємно, — зауважив Кароль. — Хтось все ж таки про нас турбується.
— Ні. Хтось хоче мати наші координати. Після такої довгої розмови знають їх із точністю до п’яти метрів. Прикро мені, дорогенькі, але Річ Посполита не грає з нами в одній команді. Пакуйте спальники й гайда. Негайно.
Тон Ґмітрука не залишав місця для запитань. Лоренц схвильовано глянула на сувору зиму за вікном, і в неї навіть майнула думка, чи не було б краще дати їм себе схопити й побачити, що буде далі, врешті, вони ж у центрі цивілізованого світу. Але тут-таки пригадала, що не так давно їх тут закидали гранатами.
За кілька хвилин простували вгору крізь сніг, піднімаючись на невеликий, обсаджений деревами пагорб. Різкий вітер у лісі був менш дошкульний, але вони все одно цокотіли зубами.
