Безцінний - Зигмунт Мілошевський
І зараз переходжу до справи, тобто до пункту, де Мілевський міг перетнутися з імпресіоністами, хлистати з ними абсент і бути згаданим в їхніх листах і щоденниках як «граф Катаріни». Отож, улюбленцем графа був Александер Геримський. Що, зрештою, свідчить про добрий смак мецената. Геримський був найбільш оригінальним з усієї мюнхенської групи, найбільш експериментальним, одне слово, був найкращим серед них художником. Пов’язаний з Мюнхеном, Римом і Варшавою, відкривав імпресіонізм одночасно з майстрами з-над Секвани, хоч не мав шансу побачити їхні експерименти в Парижі. Свою картину «В альтанці» почав шкіцувати невдовзі після того, як Моне написав «Враження. Схід сонця». Це була сцена в саду, сповнена гри світла й тіні, яка може асоціюватися зі «Сніданком на траві», хоча використана Геримським техніка…
Так, я знаю, що це не заняття з історії мистецтва. Вочевидь, такий у мене стиль, і нічого з цим не вдієш.
Геримський. До Парижа він поїхав на прохання Мілевського, щоб написати відому «Нічну оперу», одну з його найкращих картин. Свого роду анти-імпресіоністську, бо використовував радше гру тіні й темряви, аніж гру світла. Похмуру, неспокійну, досконалу. Напевно, це той самий час, коли художник і його меценат провели разом кілька років у Парижі. Уявімо собі ситуацію. Граф, що трусить гаманцем, і найталановитіший польський художник, що вільно володіє всіма стилями, до того ж психічно неврівноважений, як усі вони. А ще темпераментний і хворий на гострий невроз — зрештою, помер у психіатричній лікарні, у віці заледве п’ятдесяти років. Мали багато часу проводити у товаристві. Найкращий доказ: Моне і Пісарро[76] почали писати свої знамениті ноктюрни лише після нічних картин Геримського.
На зламі вісімдесятих і дев’яностих років XIX століття всі вони були в розквіті творчих сил, зрілі, залюблені у свою професію. Мане і Деґа мали під шістдесят років, Ренуар і Моне святкували п’ятдесятиліття, Геримський був молодший від них на десять років. У тому ж віці, що й Гоген, що саме шукав новий стиль, та Ван Гог, який саме переїхав з Голландії до Парижа. Мілевському було сорок п’ять років.
Саме так, пройдохи з однієї зграї, краще не придумати. Дякую вам, пані Тольґфорс.
Чи правдоподібно, що Мілевський купив щось у французів? Дуже правдоподібно. Але пам’ятайте, що це був граф Ігнацій Корвін-Мілевський, господар Святої Катаріни. Звісно, з простої люб’язності чи просто забаганки міг купити якусь картину, яку йому запропонували. Наприклад, у Ренуара портрет давньої коханки, про яку ніхто не повинен був дізнатися. Або, може, у Моне якесь дивне чорне зображення нічного локомотива, яке ніхто не хотів купувати. Але хіба наш граф задовольнився б картинами, витягнутими з-за шафи? Аж ніяк. Мав смак і почуття прекрасного, тож оцінив би імпресіоністів. Але вимагав би взаємності, оцінювання його самого по-мистецьки.
Тепло, але не гаряче, дорогий майоре. Звісно, Мілевський був фанфароном, але вимагати писати власний портрет було б вершиною несмаку, він ніколи б цього не зробив, хоча сам Матейко пропонував його написати. А кажу, що тепло, бо йдеться про портрети.
Ви, напевно, пам’ятаєте відомий автопортрет Матейка, зрештою, одну з його найкращих картин. Велике полотно, понад півтора метра на метр, тобто постать майстра відтворено в її натуральних розмірах. Матейко сидить невимушено у кріслі в чорному сюртуці, поряд із ним на якійсь скриньці лежить палітра й кілька пензлів. Цю картину Матейко написав на початку дев’яностих років спеціально на замовлення Мілевського, для якого автопортрети художників були найважливішою частиною колекції. Платив щедро, але картини мали відповідати кільком умовам: однаковий формат, позування анфас, постать у натуральну величину, навстоячки і з палітрою в руці.
Дякую, Лізо, мені приємно, що хоч хтось із присутніх тут мене слухає. Матейко уже тоді був корифеєм, прийняв замовлення Мілевського, але вирішив, що митець не може бути невільником і повинен мати трохи свободи. Тому зобразив себе з палітрою в натуральних розмірах, але вніс певні зміни. Варто пригадати, що Мілевський не образився, а навпаки: автопортрет Матейка, разом із «Станьчиком» і «Богомільними євреями» Геримського, вважав оздобою своєї колекції.
Про що це я?
Так, автопортрети. Наскільки я знаю, він мав їх близько двадцяти, але, як я згадувала раніше і про що говоритиму далі, повний склад колекції та її доля залишаються таємницею, зважаючи на вдачу навіженого графа. Серед них точно був Геримський, я бачила репродукцію, хоча його вважають утраченим. Напевно, були Мальчевський і Матейко, вони висять у Варшаві, до речі, поряд з де Лаво[77] і Аксентовичем[78]. Каролю, годі мене критикувати. Що з того, що ці прізвища їм нічого не говорять, я намагаюсь обґрунтувати своє припущення.
Як його можна озвучити? Без обґрунтування? Так, я знаю, що тут немає мого наукового керівника.
Гаразд, повернімося до головної думки. Вона полягає в тому, що протягом тих кількох паризьких років навіжений граф міг умовити групу паризьких художників, у якій він обертався разом з Геримським, написати для нього свої автопортрети.
Так, люба Лізо, саме це я й хочу сказати. Може, і не, як ти кажеш, «в дупі», але десь, невідомо де, є зібрання полотен розмірами сто шістдесят на сто десять сантиметрів, на яких зобразили себе твій Клод і твій П’єр-Огюст та інші твої улюбленці, яких ти любиш витягати з музеїв через комин. Відомі як імпресіоністи, відомі як батьки сучасного живопису, а передусім — як варті десятків мільйонів доларів рекордсмени ринку мистецтва.
Визнаю, що якби це була правда і якби ми це знайшли, це було б найбільше враження, справлене шановними художниками, від часу, коли було висміяно їхню виставку в 1874 році. У газетах тоді писали, що пробний ескіз шпалери є твором досконалішим, ніж та імпресія.
Ну, це важливе питання. От тільки звідки я маю знати, де воно є? Якщо, я підкреслюю: якщо — воно існує і взагалі де-небудь є.
6
— Воно є, — сказала Ліза. — Я бачила перед ваєнні знімки без кольору, партрет Клод Моне
