Що впало, те пропало - Стівен Кінг

Посмішка тане на обличчі менеджера. Сюди приходить багато довбанутих, і з такими людьми краще просто мовчати й сподіватися, що вони ніколи не повернуться.

7

Ходжес сказав Холлі, що збирається провести щонайменше частину вікенду у своєму кріслі «Лей-Зі-Бой»[90] за переглядом бейсболу, і в неділю він дійсно дивиться перших три іннінги гри «Індіанців», але потім його охоплює якесь невизначене занепокоєння, і він вирішує відвідати одну людину. Не давнього приятеля, але безумовно, давнього знайомого. Після кожного з таких візитів він говорить собі: «Так, усе, це востаннє, усе одно це безглуздо». І каже це цілком серйозно. Але проходить тижні чотири чи вісім, а можливо, й усі десять — і він знову збирається в дорогу. Щось підштовхує його до цього. До того ж «Індіанці» уже відстають від «Рейнджерів» на п’ять очок, а це тільки третій іннінг.

Він вимикає телевізор, надягає стару футболку з написом «Поліцейська спортивна ліга» (у дні зайвої ваги він як вогню цурався футболок, але тепер, коли над поясом штанів не випирає живіт, йому подобається бачити їх прямий силует на своєму тілі) і замикає будинок. У неділю машин на вулицях небагато, і вже за двадцять хвилин він ставить «Пріус» у слот на третьому ярусі гостьової автостоянки, що розташована поруч із величезним (що постійно метастазує) бетонним велетнем лікарні імені Джона М. Кайнера. Прямуючи до ліфта, він подумки промовляє молитву, дякуючи Богові за те, що знаходиться тут як відвідувач, а не як пацієнт. Утім, він занадто добре пам’ятає, навіть зараз, промовляючи цю вельми доречну подяку, що більшість людей рано чи пізно стають пацієнтами цієї або однієї з інших чотирьох гарних і не дуже міських лікарень. Ні в кого немає безкоштовного проїзду, і врешті-решт навіть найпристосованіший для плавання корабель іде на дно, буль-буль-буль. Єдиний, на думку Ходжеса, спосіб це врівноважити — вичавлювати все з кожного дня на плаву.

Але, якщо це так, що він робить тут?

Ця думка викликає з пам’яті уривок вірша, почутого або прочитаного колись давним-давно, який зачепився в мозку завдяки простій римі: «Яке питання? Та облиште! Пішли, ну ж бо, у гості швидше»[91].

8

У будь-якому великому міському шпиталі легко заблукати, але Ходжес ходив цим маршрутом уже багато разів і тепер міг би й сам кому завгодно щось підказати. Ліфт спускає його до критого переходу; перехід виводить його у фойє розміром із залізничний вокзал; ліфт коридору А піднімає його на третій поверх, повітряний перехід переносить через бульвар Кайнера до кінцевої мети, де стіни пофарбовано в заспокійливий рожевий колір, а розмовляти прийнято напівголосно. Над реєстратурою висить табличка:

Ласкаво просимо

до клініки травматичних уражень мозку Озерного регіону.

Користуватися мобільними телефонами або

телекомунікаційними пристроями заборонено.

Допоможіть нам зберегти спокійну обстановку.

Ми цінуємо вашу співпрацю.

Ходжес підходить до реєстратури, де його вже чекає бейджик відвідувача. Головна медсестра знає його; після чотирьох років вони майже стали друзями.

— Як справи вдома, Беккі?

Вона відповідає, що все добре.

— Як рука сина? Зростається?

Вона відповідає, що зростається. Гіпс уже зняли, і за тиждень, найбільше за два, він зможе обходитися без перев’язі.

— Це добре. Мій хлопчик у палаті або на фізіотерапії?

Вона відповідає, що в палаті.

Ходжес неквапливою ходою прямує до палати 217, де за рахунок штату утримується особливий пацієнт. Перш ніж потрапити туди, він зустрічає санітара, якого медсестри звуть Бібліотечним Елом. Йому за шістдесят, і зазвичай він штовхає візок, навантажений книгами в м’яких палітурках і газетами. Нещодавно в його маленькому арсеналі розваг з’явилося поповнення: невеликий пластиковий ящик, наповнений електронними книгами.

— Привіт, Еле, — каже Ходжес. — Як справи?

Зазвичай Ел має язика не в кишені, але сьогодні він виглядає сонним, і під очима в нього фіолетові круги. «Схоже, у когось була бурхлива ніч», — не без подиву думає Ходжес. Симптоми йому відомі, бо на своєму віку він і сам пережив не одну бурхливу ніч. У нього виникає бажання клацнути пальцями в Ела перед очима, як це робить гіпнотизер на сцені, але він вирішує, що це буде негарно. Нехай друг спокійно переживає заключну частину похмілля. Якщо йому так погано вдень, Ходжесу навіть лячно уявити, що з ним було вранці.

Але Ел приходить до тями й посміхається, перш ніж Ходжес минає його.

— Хей, детективе! Давно тебе не бачив.

— Тепер я просто «містер», Еле. Ти добре почуваєшся?

— Звичайно. Просто думаю… — Ел знизує плечима. — Господи, не знаю, про що я думав. — Він сміється. — Ні, таким слабакам не можна старіти.

— Ти не старий, — заперечує Ходжес. — Тобі забули новини розповісти. Шістдесят — це нові сорок.

Ел пирскає.

— Та це порожні балачки сам-знаєш-кого.

Ходжес не може з цим не погодитися. Він киває на візок.

— Невже мій хлопчик попросив почитати?

Ел знову пирскає.

— Хартсфілд? Та він зараз і про ведмедиків Беренстайнів[92] книжку не подужає. — Санітар із серйозним виглядом стукає себе пальцем по лобі. — У нього тут повна каша. Хоча іноді він тягнеться до цих штук. — Він бере електронну книгу «Заппіт» яскраво-рожевого дівчачого кольору. — У них ігри стоять.

— Він грає в ігри?

— О Господи, звичайно ж, ні. У нього регулятор моторики не працює. Але коли я вмикаю одну з демок, модну прогулянку Барбі, наприклад, чи риболовлю в лунці, він дивиться на неї годинами. На демці те саме повторюється знову й знову, але розуміє він це?

— Мабуть, ні.

— Правильно. Я думаю, звуки йому теж подобаються. Усі ці «біп», «буп», «буль». Я, буває, приходжу за дві години, а ця іграшка лежить у нього на ліжку або на підвіконні, екран темний, батарея розряджена. Хоча для них це не страшно — три години підзарядки, і знову працює. Але він їх ніколи не заряджає. Може, це й на краще. — Ел морщить ніс, ніби від неприємного запаху.

Може, добре, а може, і ні, думає Ходжес. Поки йому не стане краще, він перебуватиме тут, у хорошій лікарняній палаті. Гарного виду з вікна немає, зате є кондиціонер, кольоровий телевізор і рожева «Заппіт» час від часу. Якби він був compos mentis[93] — мовою закону, міг би брати участь у своєму захисті, — йому б довелося відповідати перед судом за дюжину злочинів, включаючи дев’ять убивств. Десять, якщо окружний прокурор вирішив би додати смерть