Чужа гра - Сергій Ухачевський

— До таких родичів не маю почуттів.

— Колись говорив Шлапак: у житті, як на довгій ниві — можеш викопати скарб, а можеш напоротися на міну.

— Надокучила ти мені зі своїм Шлапаком! Ви, бува, знову не почали трахатися, поки я тут, а він — у Києві?

— Шлапак — минуле. Я думаю про майбутнє. Про наше майбутнє… Треба йти далі, може, через чотири роки і ти підеш у депутати.

— Нафіг це мені?! Маю в руках ціле місто!

— Місто не твоє… Обов’язково маєш купити диплом якогось сиктивкарського університету… Це не проблема.

— Фігня це все…

— Невідомо, як воно поверне завтра, і при владі опиняться ті, від кого зможе захистити тільки депутатський імунітет…

— Не сподівався, що за якихось півроку ти почнеш мене вчити, як треба жити… І до чого тут моя родина?

— Це сентиментально. Коли ти її знаходиш, береш під опіку… Це викликає повагу у виборців.

Валентин замислився. Життя насправді змінилося. Прийшли часи «гремлінів». Бандити, що залишилися живими, намагалися легалізувати бізнес, заручитися дружбою людей влади.

Після консультацій з Нарочицьким зважився на зустріч з батьком, і одного дня подзвонив в обшарпані двері. Відчинила дівчинка, що спиралася на милиці. Несвідоме хвилювання минуло, в ніс ударив важкий сморід старої квартири, дух хвороб та злиднів. Захотілося розвернутися і піти геть. Але:

— Є Петро Микитович?

— Заходьте, він прихворів і зараз лежить, — сказало дівча.

У коридорчику — облізлі шпалери, телефон, перемотаний скотчем, паркет нерівний зчорнілий од часу. У вітальні на стіні — портрет Шевченка, стелажі книг з написами на корінчиках «УПА», «СС Галичина» і таке інше. Валентин стенув плечима. На шафі в кутку — бандура. «На старості років із’їхав з глузду», — подумав син.

Дівчинка-інвалід, перехиляючись з боку на бік, запросила у вітальню і поставила перед гостем стілець; в іншій кімнаті з кимось стиха перемовилась, повернулася і повідомила, що батько зараз вийде. Запитала, чи буде гість пити чай. Валентин мугикнув щось невиразне і сів біля столу. На стіні над диваном висіла його фотографія, де йому було тринадцять, за склом у серванті — давні сімейні фото. Перехопило горло, у пам’яті зринули картинки того минулого…

По-старечому спираючись на ціпок, вийшов з кімнати батько. Валентин не міг повірити, що це він, той, кого пам’ятав дужим, хто носив його на плечах, підкидав угору, і він захоплено завмирав від захвату. Чомусь пригадалася зима, він на санчатах, попереду широка батькова спина…

Старий привітався, уважно глянув на гостя, сів на стілець.

— Ви з банку? — запитав.

— Ні, я твій син, — вирішив не розтягувати розмову.

— Валентин? — з недовірою подивився на гостя. — … Так, ви трішки схожі на нього, — і важко опустив голову.

— Я твій син! — сподівався побачити іншу реакцію.

У старого на очі навернулися сльози, він тихо заплакав, сперши голову на ціпок.

Валентин звівся, роздратовано зробив кілька кроків по кімнаті, але йому бракувало простору, — адреналін, що вибухнув у крові, вимагав емоцій, тільки не сліз.

— Як мама? — запитав батько, вгамувавши сльози і з недовірою дивлячись на сина.

— Мама померла. А ти як тут опинився? Ти ж чкурнув до Сибіру! Ще бабка казала, що поїхав за «довгим рублем».

— Повернувся у вісімдесят восьмому. Намагався вас знайти, але мати переїхала на Закарпаття, бабуся померла…

— Хто її ховав?

— Та я й ховав. Від людей дізнався, що ти в колонії, хотів знайти…

— Коли хотів, знайшов би!

— Правда, — кивнув батько.

— А що це ти так розклеївся? Молодий мужик!

— Теж сидів. Мене взяли відразу після похорону бабусі.

— Так ти що — «при ділах»? — зіронізував Валентин. — Блатний?

— Ні, чотири роки в Мордовії за антирадянську діяльність.

— А я думаю, що це у тебе повно різної такої літератури, балалайка на шафі…

Прийшла з кухні дівчинка, поставила на стіл печиво, чайник, кружки. Батько сказав їй:

— Познайомся, це твій брат Валентин, про якого я розповідав.

— Я — Надійка або Киця, — відрекомендувалася, — тільки з перебитими лапками, а сестричку мою звуть Оленкою.

— Мою наречену теж звати Оленка.

— Ти ще не одружений, — зітхнув батько.

— А ти маєш машину? — запитала Киця.

— Так.

— Покатаєш мене?

— Звичайно, тільки почекаємо Оленку, — пересів ближче до батька. — Бачу, важко вам… А я живу в Чорнополі, сюди приїжджаю у справах…

Розгублений старий налив ріденького чаю і, нахилившись над кружкою, присьорбував. Валентин підморгнув до сестри.

Старша, коли прийшла зі школи, скоса зиркала на Валентина. Юна, на порозі зрілості, подумав він. За нею зараз треба дивитися. Хоча хлопців нині не цікавили бідні, не продвинуті дівчата. Олена, рано подорослішала, була мовчазною, поводилася стримано.

З батьком Валентин довго не міг порозумітися. Як з’ясувалося із подальших зустрічей і розмов, Петро Микитович жив ілюзіями відродження держави, любові до рідної землі. Але держава нічого не могла запропонувати навзаєм, крім злиденної пенсії і незначних пільг. Втрьох вони ниділи на пенсію шістдесят чотири карбованці, такі-сякі доплати по п’ять гривень на малолітніх дітей.

Якось, іще до того, як Валентин зголосився до батька, той вирішив поміняти міську квартиру на будиночок у селі. Агенція запропонувала вигідний обмін. Відвезли батька за місто, показали хату, потім