Джерело - Ден Браун
«Адже Блейк не лише малював…
Блейк був плідним поетом!»
Серце Ленґдона закалатало. У своїх віршах Блейк висловлював революційні ідеї, за духом дуже близькі Едмондові. Власне, під найвідомішими висловами Блейка — із «сатанинських» творів на кшталт «Шлюбу Раю і Пекла» — Едмонд би охоче підписався.
УСІ РЕЛІГІЇ — ОДНЕ
НЕМАЄ ПРИРОДНОЇ РЕЛІГІЇ
Ленґдон згадав, що Едмонд казав про свій улюблений рядок. «Він говорив Амбрі, що це “пророцтво”». Ленґдон розумів, що мало який поет у всій історії людства настільки заслуговує на звання пророка, як Вільям Блейк, який у 1790-х роках написав дві темні, похмурі поеми:
АМЕРИКА: ПРОРОЦТВО
ЄВРОПА: ПРОРОЦТВО
У Ленґдона були примірники обох творів — елегантні репродукції поем в авторському рукописному оформленні, з ілюстраціями.
Ленґдон дивився на скриньку в шафі.
«Оригінали обох “пророцтв” Блейка мали б друкуватися як великоформатні ілюстровані тексти!»
З надією Ленґдон присів перед шафою, відчуваючи, що саме в тій скриньці й має бути розгадка, яку вони з Амброю шукають у цьому домі, — вірш, котрий містить пророчий рядок із сорока семи знаків. Єдиним питанням лишалося те, чи позначив Едмонд у який-небудь спосіб свій улюблений фрагмент.
Ленґдон потягнувся до ручки шафи.
Замкнено.
Кинув погляд на гвинтові сходи, гадаючи, чи не варто просто збігати нагору й попрохати Вінстона перевірити твори Вільяма Блейка. Тепер уже сирен не було чути — натомість угорі торохтіли лопатями вертольоти, а на сходах будинку лунали голоси.
«Вони тут!»
Ленґдон придивився до шафи й звернув увагу на зеленкуватий відтінок сучасного музейного скла, захищеного від ультрафіолетових променів.
Він зняв піджак, накинув на скло, розвернувся і без вагання вдарив ліктем. Скло тихо хруснуло й розсипалося. Ленґдон обережно, щоб не порізатися, просунув руки в отвір і відімкнув шафу зсередини. Відчинив дверцята і обережно взяв шкіряну скриньку.
Не встиг Ленґдон навіть поставити скриньку на підлогу, як відчув: щось не те. «Вона занадто легка!» Таке враження, що повне зібрання Блейка майже невагоме.
Ленґдон поставив скриньку, обережно відчинив…
Як він і боявся — там нічого не було!
Важко дихаючи, він дивився в порожню скриньку. «І де ж, у чорта, поділася Едмондова книжка?!»
Професор уже збирався був закрити скриньку, аж раптом побачив, що до кришки щось приклеєно — елегантна картка кольору слонової кістки.
Ленґдон прочитав, що на ній написано.
Не вірячи власним очам, перечитав…
За мить професор Роберт Ленґдон мчав спіральними сходами на дах.
——
Тим часом на другому поверсі королівського палацу в Мадриді керівник служби електронної безпеки Суреш Бхалла тихо походжав апартаментами принца Хуліана. Відшукавши цифровий сейф у стіні, він ввів екстрений код.
Сейф відчинився.
Усередині Суреш знайшов два телефони — захищений смартфон принца Хуліана, випущений спеціально для палацу, і айфон, який, розважив він, найімовірніше, належав єпископові Вальдеспіно.
Суреш схопив айфон.
«Що, я справді це роблю?»
Знову перед його очима з’явилося повідомлення від [email protected].
я хакерським шляхом отримав доступ до sms Вальдеспіно.
він має небезпечні секрети.
палацу потрібно отримати доступ до його повідомлень.
негайно.
Суреш замислився, які ж таємниці можуть виявитися в повідомленнях єпископа… і чому інформатор вирішив застерегти про це палац.
«Може, хоче, щоб у палаці ніхто не постраждав?»
Суреш знав лише те, що якщо там міститься інформація про загрозу королівській родині, то він мусить до неї доступитися.
Він уже гадав, що треба надіслати запит на судовий ордер для доступу до айфона, але з огляду на репутаційні ризики й тривалу тяганину ця дія була недоречна. На щастя, Суреш мав значно тихіші й дієвіші методи.
Він натиснув кнопку на телефоні Вальдеспіно — екран засвітився.
Захищено паролем.
«Це ми запросто!»
— Добридень, Siri, — сказав Суреш до телефона. — Котра година?
Програма Siri показала годинник, хоча телефон і далі був заблокований. У меню годинника Суреш проглянув прості команди: створити нову часову зону, попросити поділитися часовою зоною через SMS, додати фото… а тоді замість того, щоб надіслати повідомлення, знову натиснув кнопку телефона.
Клац.
Телефон розблокувався.
«Прості хакерські штучки з YouTube!» — подумав Суреш, сміючись, що господарі айфонів досі щиро покладаються на силу паролів.
Тепер, маючи цілковитий доступ до телефона Вальдеспіно, Суреш відкрив додаток iMessage, передчуваючи, що має відновити видалені повідомлення Вальдеспіно фокусом із бекапом у хмарі iCloud, зробивши так, щоб каталог перебудувався.
Звичайно, він виявив, що в єпископа не збережено жодних повідомлень.
Окрім одного. Кілька годин тому надійшло одне вхідне з прихованого номера.
Суреш відкрив його і прочитав три рядки. На мить йому здалося, що він марить.
«Такого не може бути!»
Суреш перечитав повідомлення. Текст повністю доводив причетність Вальдеспіно до зради та обману неймовірних масштабів.
«А самовпевненість яка!» — подумав Суреш, вражений, що літня духовна особа почувається настільки недоторканною, що спокійно надсилає таке електронними каналами.
«Якщо це набуде розголосу…»
Суреш здригнувся й помчав униз шукати Моніку Мартін.
Розділ 60
Гвинтокрил EC145 низько летів над містом, і агент Діас дивився на розсип вогнів унизу. Попри пізню годину, у більшості квартир блимали екрани телевізорів і комп’ютерів, так що місто бралося легким блакитним маревом.
«Увесь світ дивиться!»
Від цього Діасові було не по собі. Він відчував, як ця шалена ніч набирає обертів, і переймався, що все несеться до зовсім уже неприйнятного завершення.
Перед ним агент Фонсека щось вигукував і показував уперед. Діас кивнув, одразу помітивши ціль.
«Як тут не помітити!»
Пульсування багатьох поліційних мигалок було видно здалеку.
«Боже поможи!»
Як і боявся Діас, Каса Міла була оточена машинами барселонської поліції. Вона зреагувала на анонімне повідомлення, озвучене Монікою Мартін на прес-конференції при палаці.
«Роберт Ленґдон викрав майбутню іспанську королеву!
Палацові потрібна допомога громадськості».
«Нахабна брехня, — думав про це Діас. — Я на власні очі бачив: вони тікали з музею разом!»
Хитрість Мартін спрацювала й запустила надзвичайно небезпечну гру. Влаштувати полювання за участі місцевої поліції — річ небезпечна, і то не лише для Роберта Ленґдона, а й для нареченої принца, яка може потрапити під випадкову кулю якого-небудь місцевого поліціянта-аматора. Якщо потрібно зберегти життя і здоров’я майбутньої королеви, то це робиться зовсім не так.
«Командор Ґарса ніколи не довів би ситуацію до такого!»
За що заарештували Ґарсу, для Діаса було цілковитою загадкою. Він не сумнівався: звинувачення командора такі самі фальшиві, як і Ленґдона.
Однак Фонсека відповів на дзвінок і взявся виконувати наказ.
«Наказ, відданий кимось вищим за Ґарсу!»
Вертоліт наближався до Каси Міла, й агент Діас окинув оком
