Останній діамант міледі - Ірен Віталіївна Роздобудько

«Ось воно що, — подумала Влада, вимикаючи бра й щільніше загортаючись у теплий плед. — Значить, вона завжди там, із ним… Що ж, нехай буде так…»

А ще вона зрозуміла, що хвороба не відступає і не відступить, аж доки не з’єднає ці дві половинки в одне.

Крізь вікно вже пробивалося сіре сяйво ранку. Влада накрила голову пледом — так вона любила спати завжди — і нарешті заснула.

* * *

— Здається, Макс вляпався в якусь авантюру! — говорила Владі за два роки до подій, про які йдеться, Жанна. Вони сиділи на кухні, пили чай і по черзі підходили до плити, аби вдруге чи вдесяте розігріти вечерю для Максима — котлети зі смаженою картоплею.

— Лягай спати, — сказала Жанна. — Я дочекаюся сама. Макс, напевно, не вечерятиме… — І вона рішуче вимкнула вогонь під пательнею.

Її трохи дратувало, що на кухні їх двоє. Якби Влади не було, вона б мала зовсім інший настрій, не такий миролюбний.

— Ці котлети вже перетворилися на вугілля! — посміхнулася Влада. — Невже не можна звідкись подзвонити і попередити, щоб ми не хвилювалися?!

— А чого тобі хвилюватися? — посміхнулася Жанна. — Я взагалі вважаю, що ти повинна подумати про своє особисте життя, а не няньчитися з нами.

Влада ображено засопіла, картинно позіхнула:

— Добре, зустрічай свого Дон Кіхота сама… — І покірно пішла до своєї кімнати.

Жанна тілько того й чекала — прибрала зі столу тарілки, виставила пательню на балкон і пішла до ванної. Вона не вважала за потрібне стирчати на кухні й виглядати у вікно чоловіка, але такий порядок започаткувала турботлива Влада. І Жанна не могла йти спати, знаючи, що сестра сидітиме на кухні хоч до рання. Знала вона й те, що Макса обурюють такі опівнічні чергування, особливо, якщо їх влаштовує її сестра. Але сказати про це Владі вона не наважувалася, знала, що та образиться. А ще гірше — може з’їхати з квартири, аби «не заважати молодятам», а з’їжджати Владі не було куди.

Жанна вийшла з ванної і одразу почула, як у дверях скрегоче ключ. Нарешті! Жанна також завважила, що за дверима Владиної кімнати скрипнув диван, певно, сестра відірвала голову від подушки, дослухаючись до звуків у передпокої.

— Привіт! — Макс поцілував Жанну в ніс і одразу ж повів її за руку на кухню, тихенько зачинивши за собою двері. Він кинув плащ на стілець і дістав зі своєї торбинки пляшку вина.

— Зараз щось розповім, — пошепки сказав він і притис пальця до вуст, поглядом вказуючи в напрямку Владиної спальні.

Жанна сіла навпроти й дивилася, як він розливає вино у смішні череваті кухлі.

— Це дуже добре вино, — сказав Макс.

Вони тихенько цокнулись і разом, не змовляючись, притисли пальці до вуст. Це їх розсмішило, вони зайшлися безгучним сміхом і знову зробили один і той самий жест — суворо показали один одному стиснутий кулак. Це викликало нову хвилю сміху, вони просто задихалися, не в змозі випустити той сміх назовні.

— Ми ідіоти! — сказала Жанна, витираючи сльози.

— Ш-ш-ш… Бо прийде фрекен Бок!

— Ти несправедливий, — серйозно сказала Жанна. — Влада стільки нам допомагає… Просто у неї нікого немає. От вийде заміж — ще пожалкуєш за її котлетами…

Тут вона згадала, на що перетворилися котлети, які вони, випереджаючи одна одну, підігрівали протягом цього вечора, і їй знову стало смішно.

— Господи, а я так хотів серйозно з тобою поговорити! — з удаваним розчаруванням сказав Макс.

— Я тебе уважно слухаю, — в тон йому відповіла Жанна, підпираючи рукою підборіддя.

— Зараз розповім.

Але натомість він знову беззвучно зареготав, споглядаючи, як Жанна сидить навпроти нього в зеленому халатику, по-жаб’ячому підібгавши під себе ніжки, і вдає, що й насправді слухає дуже уважно.

— Ну?

— Добре, облишмо жарти, — нарешті заспокоївся Макс. — Ти куди хочеш поїхати — в Париж чи в Токіо?

— В Токіо, — не замислюючись відповіла вона. — А з Токіо можна й у Париж!

— Не смійся, я не жартую. Сьогодні я мав розмову з одним перекладачем з Пен-клубу (не обтяжуватиму тебе подробицями), словом, мені пропонують подати нові рукописи для публікації за кордоном. Обіцяють видати книжки швидко. І це ще не все. Мені заплатять неабиякий аванс! А потім — дуже добрий гонорар. Я погодився. Можливо, з часом зможемо навіть купити квартиру для нашої фрекен Бок. І взагалі, досить сидіти на картоплі. Завтра ж я віднесу усе, що є, до агенції. Як ти на це дивишся?

— Можливо, треба спершу надрукувати романи тут?

— А що мені заважатиме зробити це пізніше? Я це обумовлю.

— Як знаєш, — сказала Жанна. — Аби тебе не обдурили, зараз усе можливо…

Вони ще довго сиділи на кухні, пили вино, знову розігрівали котлети і сміялися. Потім разом пішли до ванної. А коли, мокрі і щасливі, тихенько прокрадалися в темряві повз Владину кімнату, Жанна знову почула знайомий звук — Влада не спала. І її охопило гостре почуття жалю і каяття, ніби вона вкрала у сестри половину життя.

«Ну чого ж у неї ніяк не складається?..» — подумала Жанна. Але в ту ж мить забула про все — Макс знову цілував її вологе обличчя.

* * *

Та весна була розкішною. Вона заповнювала увесь простір запахом бузку та каштанів. Він проникав у найдальші кутки втомленого від суворої зими міста, тоненькими змійками заповзав у ніздрі скам’янілих від турбот городян, і особливо вразливі з них зі священним трепетом вдихали ці збудливі пахощі, ніби наркомани останню порцію героїну. Особливо хмільними вони були тут, на околиці, де маленькі «хрущовки» та «готельки» чергувалися з панельними незграбними хмарочосами.

Незважаючи на те, що сестри жили далеко від центру, вони обожнювали свій район, який навесні потопав у зелені, а взимку по самі вуха вкривався капелюхом снігу, — його тут майже ніколи не зчищали аж до першої відлиги.

Тутешні мешканці теж були особливі. Саме в цьому районі відбувалося «велике переселення народів»: сюди переселялися жителі найближчих сіл, влаштовуючи на власному балконі справжні курники (аби бути завжди з м’ясом та яйцями), деякі навіть примудрялися тримати не тільки курей, а ще й кіз чи поросят. Сюди стікалися біженці не тільки з ближнього зарубіжжя, але й зустрічалися африканські, ба навіть афганські осередки. І в коридорах житлово-комунальних комбінатів, у цих окремішніх державах у державі, де панували опасисті жінки із гучними голосами та попаленими «хімією» зачісками, стояли фантасмагоричні черги з темношкірих громадян, що ламаною українською вимагали видати їм талони на цукор. Навесні, особливо у вихідні, район перетворювався на цех із вибивання килимів: на кожному подвір’ї, під