Чужа гра - Сергій Ухачевський

— Трагічна постать, цей Паньків, — мовила Ірина, відклавши рукопис. — Вкотре перечитую рукопис і не можу зрозуміти, чим він мене приваблює.

Князь втомлено дивився вперед. Дощило, сніжило — не погода, а кінець світу. Він з Тетяною прожив у Лейпцигу півроку в одному будинку з Іриною. Роботи в Скоп’є не було, та й особливої потреби працювати — теж. Мелон знову втягнувся в кримінальні справи, з ним — Куля зі Смиком. Тетяна примусила чоловіка відмовитися від усіх злочинних проектів і переїхати до Німеччини.

— Тебе захоплює помста жінки, в якої вбили чоловіка, — посміхнувся Князь. — Але забудь про помсту. Сліпого вже відправили на той світ, не без участі Кіркуєва. І Цигана колись завалять.

— Мене це не втішає. Останніми днями дивлюся на Наталочку, і серце кров'ю обливається, коли думаю, що Андрій не побачив її.

— Знову за рибу гроші. Молода, класна баба, знайдеш надійного, як автомат Калашникова, мужика…

— Мені нікого не треба! Навіть страшно, коли подумаю, що хтось чужий раптом може крикнути на неї!

Князь засумнівався:

— Може, краще не поїдемо в Чорнопіль? Небезпечно.

— Я повинна поставити пам'ятники.

— Земля не розмерзлася.

— Хочу, щоб Наталочка побула на рідній землі, щоб набралася…

— Радіації! Мало Василька — до цього часу не може вичухатися! Краще збери до купи батьківське добро і знайди гроші Андрія.

— Сидячи в Німеччині, цього зробити не зможу.

— Телефонував до Ангела. Хоче з нами поговорити один на один.

— Добре, що цивілізація вигадала мобільники! Хто його підтримує грішми? В'язниця? Чи він і там робить бізнес?

— Ольга!

— Мені нічого не розповідала. Дивна вона людина. Всі вважали її лесбійкою, тепер кохається з Ангелом. А батько у неї — юдофоб!

— Чудеса, — засміявся Князь. — Навіть у тебе вдома живе мент… Тепер виставиш його за двері?

— Нехай живе. Скільки буду в Києві — днів десять?

— Добудь до виборів, віддай свій голос, — посміхнувся. — Взагалі, для поїздки час вдалий, всім не до нас. Навіть Кірі. Кажуть, балотується на мера і його підтримує Швець. Сам Швець іде за партійним списком УПЕВу.

— Хто пнеться до влади?!

— Ті самі люди в ту саму хату. До речі, зупинятися ніде не будемо, тут шерстять виродки з колишньої банди Сліпого і вимагають гроші. Колись ми з Ангелом були змушені заплатити шістсот доларів. А що робити, коли тебе оточило десятеро відморозків з кийками?

— Можна подумати, що ви нічого такого ніколи не робили.

— Та робили, але…

— Але то були ви — вам можна.

— Як завела дружбу з тим ментом, стала правильною? Спробуй краще дізнатися у свого квартиранта, чи при зустрічі накине мені на зап’ястя наручники, чи, може, мою справу зам’яли…

Опинившись у Чорнополі, Ірина зателефонувала до Максиміва і повідомила про свій приїзд. Той розпитав про справи, пообіцяв зв’язатися із Земляком і попросити, щоб узяв Ірину під опіку. Зупинилася в квартирі Андрієвих батьків. Князь вирішив пожити у старих друзів на околиці.

Ірина першого ж дня пішла на могили родичів, поплакала над ними, прибрала — з них ніхто навіть не змів листя. Наталочка мирно лежала в колясці, дихаючи чистим весняним повітрям. Коли мати зазирнула до неї, донечка беззубо посміхнулася і щось замугикала. У Німеччині себе так ніколи не поводила — постійно вимагала уваги.

Втім увечері — дзвінок:

— Ну, шо, коза, пріпьорлася на родіну?..

— З ким я розмовляю?

— Міша Астаф’єв.

— А-а, — пригадала, — носатий виродок?

— Да ти уродіна, сука позорная, карочє, ти торчиш у півлімона баксів?!

— Думаєш, що ти говориш, і з ким?! Які гроші?!

— Андрюха тобі оставив бабки, а це — наші бабки. Ти должна їх віддати. І в етот раз тобі не повезе смитися, як в прошлий! Поняла, дура? І подумай про свою дочь…

— Пішов нахрін! — роздратовано кинула трубку і набрала номер мобільного Максиміва:

— Петре, телефонував Астаф’єв, вимагає півмільйона доларів!

— Не хвилюйся, тебе охороняють. Зараз поговорю з Циганом…

Ірина, поклавши трубку, пересіла на ліжко до доньки. Дитина перебирала ніжками, тягнула до рота іграшки і геть не вередувала. Ірина подумала, що даремно відкрито приїхала в Чорнопіль.

Але за півгодини — телефонний дзвоник, — Кіркуєв. В Ірини злякано тьохнуло серце.

— Чув про твій приїзд, захотів привітатися.

— А з переднім словом виступив Астаф’єв?! І наказав виплатити півмільйона доларів…

— За що?

— Тобі краще знати.

— Нічого не знаю! Ото козли! Обіцяю, що розберуся.

— Хочеться вірити.

— Як у тебе справи?

— Нічого, слава Богу.

— Зустрінемося? Поговоримо…

— Маю багато справ, треба ставити пам’ятники. Та й доньку не маю на кого лишити.

— Я й забув привітати з донькою! Молодець. Якщо виникнуть проблеми — телефонуй. Астаф’євим я морди начищу!

Ірина з полегшенням поклала трубку. Хоч осад від цих розмов залишився.

Наступного дня приїхали свекри. Марина Григорівна взяла Наталочку на руки і не випускала увесь день. Щебетала, пестила, чим здивувала Ірину. Степан Олегович розповнів, ожив. На онуку дивився як на чуже дитя, боявся брати на руки.