Джерело - Ден Браун

Амбра на довгу хвилю заплющила очі, і Ленґдон відчув, як її охопила меланхолія. Немовби цей позірно неспростовний доказ причетності Хуліана до злочину вбив у ній останню надію на те, що її наречений ні в чому не винний.

— Річ у відкритті Едмонда, — мовив Ленґдон. — Хтось у палаці знає, що ми хочемо показати його відео на весь світ, і відчайдушно намагається нам перешкодити.

— Може, вони спочатку думали, що зі смертю Едмонда вже своє зробили, — додав Вінстон. — Не одразу помітили, де прорахувалися.

Запала незатишна мовчанка.

— Амбро, — тихо сказав Ленґдон, — Я, звичайно, не знаю твого нареченого, але маю серйозні підстави думати, що в цьому на Хуліана дуже впливає єпископ Вальдеспіно. Не забувай, між Едмондом і Вальдеспіно не все було гаразд ще до презентації в музеї.

Амбра невпевнено кивнула.

— Хай там як, але тобі загрожує небезпека.

Раптом до них долинули звуки сирен.

Ленґдон відчув, як посилилося серцебиття.

— Треба негайно знайти вірш! — промовив він, повертаючись до стелажів. — Якщо ми запустимо презентацію Едмонда — це нас порятує. Якщо ми звернемося до глядачів, то ті, хто хотів змусити нас замовкнути, побачать, що спізнилися.

— Правда! — сказав Вінстон. — Але місцева поліція полює на вас як на викрадача. Ви не будете в безпеці, доки не переграєте палац у їхній власній грі.

— Як? — нетерпляче спитала Амбра.

Вінстон без вагань продовжив:

— Палац використовує проти вас засоби масової інформації. Але цей меч — двосічний.

Ленґдон з Амброю вислухали, як Вінстон швидко виклав їм дуже простий план, і Ленґдон мав відзначити, що такі дії справді добре зіб’ють з пантелику переслідувачів.

— Я готова! — погодилася Амбра.

— Точно? — обережно перепитав її Ленґдон. — Відступу не буде.

— Роберте, — відказала вона, — я тебе сюди втягла, і тепер ти в скруті. Вони в палаці мали нахабство використати інтернет проти тебе — і тепер я цю зброю розверну в їхній бік.

— Це точно, — погодився Вінстон. — Хто живе з меча, від меча й загине.

Ленґдон не одразу повірив своїм вухам. «Комп’ютер Едмонда справді перефразував Есхіла?»[67] Чи не відповіднішими тут були б слова Ніцше: «Хто змагається зі страховищами, тому слід стерегтися, щоб самому не обернутись на страховище»[68]?

Не встиг Ленґдон якось іще її застерегти, як вона вже йшла коридором з телефоном Едмонда в руці.

— Знайди пароль, Роберте! — гукнула вона через плече. — Я зараз повернуся.

Ленґдон провів її поглядом — жінка зникла у вузькій вежі, гвинтові сходи якої виводили на відомий своєю небезпечністю дах Каси Міла.

— Обережно! — крикнув він їй.

Сам-один у квартирі Едмонда, Ленґдон окинув поглядом зміїстий коридор і спробував дати раду з тим, що його оточувало в цьому місці: вітрини з химерними предметами, цитата в рамці про те, що Бог помер, безцінне полотно Ґоґена з тими самими питаннями, які Едмонд цього вечора порушив: «Звідки ми? Куди ми прямуємо?»

Поки що не було навіть гіпотетичного натяку на відповідь. Поки що пошуки в бібліотеці дали Ленґдонові лиш одну потенційно дотичну до справи книжку — «Загадкове мистецтво»: альбом із фотографіями різних таємничих споруд, як-от Стоунгендж, фігури острова Пасхи, велетенські «пустельні малюнки» в Наска, які можна роздивитися лише з великої висоти.

«Не дуже помічна книжка», — розважив він і продовжив пошуки.

Сирени надворі наближалися.

Розділ 57

— Я ж не монстр! — промовив Авіла й зітхнув з полегшенням, справляючи потребу в брудному туалеті покинутої стоянки на трасі N-240.

Поряд тремтів водій «убера», який від переляку не міг навіть помочитися.

— Ви погрожували… моїй родині…

— А якщо будеш робити все, що я скажу, — відказав Авіла, — то, запевняю, з ними ніякого лиха не станеться. Просто відвези мене до Барселони, висади там — і розійдемося по-хорошому. Я поверну твій гаманець, забуду твою адресу і в житті її не згадаю!

Водій дивився просто перед собою, його губи тремтіли.

— Ти віруєш, — сказав Авіла. — У тебе на склі папський хрест. І хай що ти зараз про мене думаєш, але можеш заспокоїти себе тим, що зараз робиш Божу справу. — Авіла закінчив і почав застібати штани. — Несповідимі шляхи Господні.

Авіла відійшов і перевірив, чи досі має на поясі керамічний пістолет. У ньому лишалась остання куля. Адмірал гадав, чи взагалі вона йому сьогодні ще знадобиться.

Він підійшов до раковини й підставив руки під воду, побачив татуювання, яке, за словами Регента, порятує його в разі, якщо він буде спійманий. «Зайва обережність», — подумав Авіла, який тепер почувався невидимим духом серед ночі.

Він поглянув у брудне дзеркало — і здивувався. Востаннє, коли він бачив себе у дзеркалі, Авіла був у білому кітелі з крохмальним комірцем і кашкеті. Тепер, знявши верхню частину свого строю, адмірал більше скидався на далекобійника в простій футболці з V-подібним вирізом і водієвій бейсболці.

І химерним чином неохайний чоловік у дзеркалі нагадав Авілі про те, яким він був, коли віддавався пияцтву й самозневазі, втративши сім’ю після жахливого вибуху.

«Я був у бездонній ямі…»

Він розумів: моментом істини став той день, коли фізіотерапевт Марко хитрощами взяв його з собою за місто на зустріч із «папою».

Авіла ніколи не забуде, як наближався до моторошних шпилів пальмаріанської церкви, проходив у високу браму й увіходив до собору, де вже почалося ранкове богослужіння і натовп вірян стояв на колінах.

Храм освітлювало лише сонце крізь високі вітражні вікна, густо пахло ладаном. Коли Авіла побачив позолочені вівтарі й лави з полірованого дерева, то зрозумів, що чутки про великі багатства пальмаріан правдиві. Церква була прекрасна, як і багато бачених Авілою соборів, але він розумів, що ця відрізняється від інших.

«Пальмаріани — закляті вороги Ватикану».

Стоячи з Марком біля входу, Авіла дивився на парафіян і гадав, чому ж так вийшло, що ця секта настільки розквітла після того, як гордо кинула виклик Риму. Схоже, це відречення в час зростання лібералізму у Ватикані зачепило особливу струну в душах вірян, які жадали більш консервативної інтерпретації християнства.

Шкандибаючи проходом на своїх милицях, Авіла почувався як нещасний каліка, котрий пішов на прощу в Лурд у надії на чудесне зцілення. Служка привітався з Марком і повів обох до сидінь, відокремлених у першому ряді. Парафіяни з цікавістю поглядали на них: кому ж така особлива честь? Авіла пошкодував, що Марко переконав його вдягти кітель з орденами.

«Я думав, що побачу папу».

Авіла сів і подивився в бік головного вівтаря, де молодий парафіянин у костюмі