Чужа гра - Сергій Ухачевський

class="book">— Дивна штука — людська психіка. Поки тебе не стосується, бандитів, вимагачів вважають мало не героями. У ресторанах замовляють блатні пісні, нас обзивають «ментами», «мусорами». Але коли на них наїжджають, починають скиглити, вимагають справедливості… Вважаєш Андрія жертвою інтриг Кіркуєва, але насправді навіть не здогадуєшся, що він сам заварив кашу, почав інтригувати. Коли б сидів тихцем, нічого б не сталося.

— Я справді мало знаю… Він обіцяв, що вже влітку будемо разом, він покине справи…

— Влітку він мав шанс стати ще крутішим авторитетом.

—… Мені важко… Андрій залишив якісь гроші, але навіть не знаю, де їх шукати. Боюся, щоб ними не зацікавився й Циган. А знайти мене в Німеччині не складно. Світ тісний.

— Так, — погодився, — Циган не зумів свого часу хапонути. Якщо має яких двісті тисяч, вважає себе багачем і буде шукати общак Анджея. У «Весіллі в Малинівці» говорили: «Хлопці кажуть, — немає отаман капіталу». А що за отаман, без фінансової платформи?

— Я можу розраховувати на тебе?

— У чому?

— Мене не буде кому захистити, якщо раптом Циган…

Максимів випив, затягуючи паузу, закусив і нарешті промовив:

— Я не працюю охоронцем. А наші зустрічі не схвалить начальство. Колеги скажуть, що вирішив підзаробити, бо ж не маю телевізора, не те що власного житла.

— Дай хоч пораду.

— Коли виїжджаєш?

— Як тільки здам екстерном екзамени і візьму академвідпустку.

— Циган тут не з'явиться ще два тижні… Коли треба — дзвони. Я зможу тебе захистити.

… Максимів хотів розрахуватися, але Ірина заперечила:

— Збирай на телевізор. До речі, коли поїду, живи в мене…

Максимів посміхнувся:

— Доповім начальству. Якщо дасть добро…

— Хочу віддячити за цю паузу, якби не вона, Кіря взяв би мене за горло… Покористуйся «джипом», поки буду за кордоном.

— Можу взяти для роботи, — за згодою керівництва.

… Ірина відвезла Максиміва додому, вирішила трішки поїздити київськими вуличками, що оживали після довгої зими, зі щемом у серці пригадуючи прогулянки з Андрієм… І раптом під ліхтарем помітила парочку, що зупиняла таксі… Шлапак та Оленка! Ірина мало не врізалася у «москвича», що їхав попереду. Не вірячи своїм очам, розвернулася і зупинилася поряд. Роман заточився, побачивши, яка зупиняється машина, зробив крок назад. Оленка відчинила дверцята…

— Сідайте, — посміхнулася Ірина, — куди?

Навіть при тьмяному світлі ліхтарів було видно, як Оленка почервоніла. Шлапак діловито зазирнув до машини; був п'яний, мов чіп, дивився з-під окулярів й Ірину не впізнав. Завалився на заднє сидіння, закомандував:

— Карочє, сщяс нас атвізьош на вуліцу Масковская. Плачу п’ять грівнєв.

— А ти, Оленко, не їдеш? — засміялась Ірина.

—… Що нового в житті? — поцікавилась, коли рушили.

— Не бачиш? Кіркуєв зник, думала, що — все. І тут — Роман.

— Він так постійно п’є?

— Та ні, — збрехала.

—… Це твоя справа. Розлучився?

— Так, взяв молоде дівча, та нагородила його гонореєю, до того ж, була вагітною. Тепер не знає, чия дитина…. А Валентин знайшов батька і двох сестер.

— Цікаво, — вирішила Ірина. — … А ти Сліпого знаєш?

— Що за хуйня?! — із заднього сидіння озвався Роман. — Ми куда єдєм?! Мені на Комунальників, три!

— Йому здається, що він у Чорнополі, — посміхнулася Оленка. — Пропонував зайти в «Зустріч».

— Нормально нализався. На честь чого?

— Вступив до УПЕВ, і його запросили працювати в Київ. Швець підтягнув.

— Відколи вони подружилися?

— Каже, випадково…

— Наш світ сповнений несподіванок. Отже, знаєш Сліпого?

— Валік має з ним якісь справи.

— Зрозуміло. Давай і ми будемо підтримувати стосунки.

— З радістю, — відповіла Оленка. — До речі, як твої подруги?

— Інна — дурне теля, як і ти. В Османа жінка на Кіпрі, а вона живе з ним, бо любить. Ольга чекає принца з голубими яйцями, хоч її принц за ґратами.

— Ангел? — здогадалася.

— Він… Ось і «вуліца Масковская». Вивантажуй своє щастячко.

Шлапак виходив, сліпо дивлячись перед собою і намагаючись вхопитися за невидимий поручень. Оленка взяла його під руку, він глянув на неї з-під окулярів, відкопилив нижню губу і промовив:

— Главноє, шоб у всьом бил порядок.

Ірина, махнувши подрузі на прощання рукою, рвонула з місця. Зраду Оленки Кіркуєву сприйняла як невеличку сатисфакцію… «Помщуся», — подумала несподівано.

48

Ірина, повертаючись в Україну, перечитувала рукопис роману Віталія Паньківа, який прихопила з собою в Німеччину. Поряд спала тримісячна донечка, облизуючи уві сні пухлі губенята. Машину вів Князь.

«Життя останніх десяти років змінило людей настільки, що іноді важко упізнати старих друзів. Все було до примітивного просто і складно водночас. Товариші ставали чужими людьми, жінки, яких колись кохав, — теж. А що нас могло поріднити? Нескінченне чаркування з тими, кого вважав друзями, пристрасні ночі з тими, кого вважав коханими? Нас не зв’язувало ані минуле, ані майбутнє. Нас розділили світи, у яких ми жили. Одні пірнули у світ торгівлі, інші — бандитизму, треті — у сім'ю, будували дачі, обробляли городи, мурували будинки. Мабуть, вони мали сенс… А ми жили як біблійні птахи, що не сіють, не жнуть. Жили вільно. Не мали маєтків, які обтяжували, не мали одягу, який би зобов'язував до певних манер. У нас не було нічого, крім слова та редакційного паперу, який тягнули додому, щоб вечорами, відходячи від чергового перепою, писати нікому непотрібні вірші.