Що впало, те пропало - Стівен Кінг
Коли дихання відновилося, а серце трохи заспокоїлося, Морріс тягнеться до ручки на скрині й виявляє, що її більше немає. Впираючись у землю долонями з розчепіреними пальцями, він нахиляється вперед і вдивляється в темну яму. Як він міг забути захопити ліхтар?
Ручка на місці, тільки бовтається, розколота на дві частини.
«Так не повинно бути», — думає Морріс. Чи ні?
Він подумки повертається на всі ці роки назад, намагаючись пригадати, чи була у скрині поламана ручка. Він так не думає. Більше того, він навіть майже впевнений, що ручка була цілою. Але потім він згадує, як у гаражі ставив скриню дибки, і зітхає полегшено, так що навіть щоки роздуваються. Вона могла зламатися, коли він вантажив її на візок. Або коли він котив її по купинах і вибоїнах до цього самого місця. Яму він викопав поспіхом і потім скриню до неї пхав теж поспіхом, щоб якнайшвидше забратися звідси. Такої дрібниці, як зламана ручка, він міг просто не помітити. Так і є. Так має бути. Зрештою, скриня не була новою, коли він її купив.
Він береться за боки скрині, і та вислизає зі своєї нори так легко, що Морріс втрачає рівновагу і гепається на спину. Якийсь час він лежить, дивлячись на яскраву чашу місяця і намагаючись переконати себе, що нічого поганого не відбувається. От тільки не виходить. Він міг змусити себе не звернути увагу на поламану ручку, але знехтувати новою обставиною було неможливо.
Скриня занадто легка.
Морріс сідає, до спітнілої шкіри прилипають грудки розгрузлої землі. Тремтячою рукою він прибирає з чола волосся, залишаючи нову смугу.
Скриня занадто легка.
Він тягнеться до неї, але потім відсмикує руку.
«Не можу, — думає Морріс. — Не можу. Якщо я її відкрию і всередині не буде записників, я просто… схибнусь».
Але навіщо хтось став би забирати купу записників? Гроші — так, але записники? У більшості навіть вільного місця не залишилося, майже у всіх Ротстайн списав усі сторінки.
Що як хтось узяв гроші, а записники спалив? Не розуміючи їх величезної цінності, просто для того, щоб позбутися того, що злодієві могло здатися зайвим доказом?
— Ні, — шепоче Морріс. — Ніхто б цього не зробив. Вони все ще там. Вони мають бути там.
Але скриня занадто легка.
Він дивиться на неї, на цю маленьку, викопану з могили труну, перекошену на освітленому місяцем березі. За ним темніє яма, схожа на роззявлений рот, який щойно щось виблював. Морріс знову тягнеться до скрині, завмирає в нерішучості, потім робить рух уперед і відщіпає застібки, молячись Господу Богу, якому, як він знає, немає діла до таких, як він.
Заглядає всередину.
Скриня не зовсім порожня. Плівка, якою він виклав її, на місці. Він дістає її, наче шелестку хмару, сподіваючись, що під нею залишилося хоч кілька записників — два-три, хоча б один — але бачить тільки маленькі патьоки бруду, що просочилася по кутах.
Морріс закриває брудними руками обличчя — колись молоде, а зараз поцятковане глибокими зморшками — і починає плакати при світлі місяця.
28
Повернути вантажівку Морріс обіцяв до десятої, але вже перевалило за північ, коли він паркує її позаду Загальноштатної мотомайстерні й кладе ключі під праве переднє колесо. Інструменти й порожні сумки «Тафф-Тот», які мали наповнитися, він залишає в кузові, нехай Чарлі забирає їх собі, якщо хоче.
Вогні стадіону нижчої ліги за чотири квартали звідси було вимкнено годину тому. Автобуси вже не ходять, але бари — у цих районах їх хоч греблю гати — гримлять музикою живих груп й автоматів, їх двері відчинені, чоловіки й жінки у футболках і бейсболках із логотипом «Бабаків» стоять на тротуарах, палять і п’ють із пластикових стаканчиків. Морріс дибає повз, навіть не дивлячись у їхній бік і не звертаючи уваги на кілька привітних окликів захмелілих від пива й перемоги улюбленої команди бейсбольних фанатів, які пропонують випити. Незабаром бари залишаються позаду.
Нав’язливий страх МакФарланда залишив його, те, що до Елітного гнидника треба йти пішки три милі, навіть не спадає йому на думку. Про біль у ногах він теж не думає. Ніби вони належать комусь іншому. Усередині в нього так само порожньо, як у тій старій скрині під місяцем. Усе, заради чого він жив останні тридцять шість років, було зметено, як хатина потопом.
Він виходить на Гавернмент-сквер, і тут його ноги нарешті підкошуються. Він не сідає на одну з лавок, а завалюється. Він ошелешено обводить поглядом порожній бетонний простір, розуміючи, що його вигляд не може не викликати підозри в копів, якщо їм трапиться проїжджати повз на патрульній машині. Йому взагалі в такий час не можна перебувати на вулиці (він, як підліток, повинен дотримуватися комендантської години), але яка різниця? Лайно? Ну і насрати! Нехай його відправляють назад у Вейнсвілл. Чому ні? Принаймні там йому не доведеться мати справу з жирним босом-уйобком. Або мочитися, поки Елліс МакФарланд спостерігає.
Через дорогу — кафе «Щаслива чашка», у якому він нерідко розмовляв про книги з Ендрю Халлідеєм. Не кажучи вже про їхню останню розмову, яка була зовсім не з приємних. Тримайся від мене подалі, сказав тоді Енді. Так закінчилася остання розмова.
Мозок Морріса, який перебував у байдужій розслабленості, раптом знову напружився, і його затуманені очі почали прояснюватися. Тримайся від мене подалі, або я сам викличу поліцію, сказав Енді… Але це не все, що він сказав того дня. Ще він дав йому пораду.
Сховай їх кудись. Закопай.
Чи справді сказав Енді Халлідей, чи це всього лише його уява?
— Він сказав це, — шепоче Морріс. Він дивиться на свої руки й
