Джерело - Ден Браун

— Розумію.

— Поки шукаєте, усе ж повідомлю вам одну новину, яка вас, напевне, зацікавить. Із Мадрида стосовно вашого нареченого принца Хуліана.

— Що сталося? — спитала Амбра, різко зупинившись. Її все ще бентежив імовірний зв’язок між Хуліаном і вбивством Кірша. «Доказів немає! — нагадувала вона собі. — Ніщо не вказує на те, що це Хуліан вніс Авілу до списку запрошених».

— Щойно повідомили, — сказав Вінстон, — що біля палацу формується спонтанна демонстрація. З’являються нові й нові свідчення, що вбивство Едмонда таємно організував єпископ Вальдеспіно, можливо, зі спільниками в палаці — не виключено, що й із принцом. Тепер біля палацу стоять прихильники Кірша. Подивіться.

Смартфон Едмонда став показувати відео розлючених протестувальників біля брами палацу. На одному з транспарантів було написано англійською: «ПОНТІЙ ПІЛАТ УБИВ ВАШОГО ПРОРОКА — А ВИ ВБИЛИ НАШОГО!».

Інші несли простирадла, на яких фарбою з балончика було написано одне-єдине слово, немов бойовий клич: «¡APOSTASÍA!»[63] — і трафаретний логотип, який дедалі частіше з’являвся на тротуарах Мадрида.

Іспанська ліберальна молодь дедалі частіше підхоплювала цей заклик: «Відкинь владу церкви!»

— Хуліан ще не робив заяви? — спитала Амбра.

— У тому й полягає одна з проблем, — відповів Вінстон. — Ані від Хуліана, ані від єпископа не чути жодного слова, палац мовчить. Це тривале мовчання викликає загальні підозри. Множаться теорії змов, національна преса ставить питання, де зараз ви і чому також не дали публічного коментаря з приводу цієї кризи?

— Я?! — вжахнулася Амбра.

— Ви — свідок убивства. І майбутня королева, і кохання всього життя принца Хуліана. Громадськість хоче почути від вас, що ви переконані в непричетності Хуліана.

Амбра нутром відчувала: Хуліан не міг знати про те, що хтось планував убити Едмонда. Озирнувшись на історію їхніх стосунків, вона могла зробити висновок, що принц — людина лагідна і щира, хоча й наївна та імпульсивно-романтична. Він точно не вбивця.

— Щодо професора Ленґдона — аналогічно, — сказав Вінстон. — У засобах масової інформації постають питання, чому без коментарів зник і професор — той самий, який з’явився в презентації Едмонда. Кілька блоґерів уже пишуть, що його зникнення може бути пов’язане з причетністю до вбивства Кірша.

— Але ж це нісенітниця!

— Тема набирає обертів. Теорія базується на тому, що Ленґдон колись досліджував Святий ґрааль і генеалогію Христа[64]. Імовірно, салічні нащадки Христа мають історичні зв’язки з рухом карлістів, і татуювання на руці вбивці…

— Стривайте! — перебила Амбра. — Це абсурд!

— А ще інші вважають, що Ленґдон зник, бо його теж хочуть знищити. Кожен став диванним детективом. Велика частина людства об’єднує зусилля просто зараз, щоб з’ясувати, які таємниці розкрив Едмонд… і хто хотів змусити його замовкнути.

Амбра почула кроки: звивистим коридором до бібліотеки поспішав професор Ленґдон. Вона озирнулася саме тоді, коли він вийшов з-за рогу.

— Амбро? — напружено перепитав він. — Ти знала, що Едмонд був важко хворий?

— Хворий? — стривожилася вона. — Ні.

Ленґдон розповів їй про те, що побачив у туалеті.

Амбра була приголомшена.

«Рак підшлункової? От чому Едмонд так зблід і схуд!»

Неймовірно, але Едмонд про свою хворобу навіть словом не обмовився.

Тепер Амбра розуміла, чому він так маніякально працював ці кілька місяців. «Едмонд знав, що часу в нього мало».

— Вінстоне! — звернулася вона до комп’ютерного помічника. — А ви знали про хворобу Едмонда?

— Так, — швидко відповів Вінстон. — Він тримав це у великій таємниці. Про хворобу він дізнався двадцять два місяці тому й одразу змінив дієту і почав дедалі інтенсивніше працювати. Також він переїхав сюди, щоб дихати музейним повітрям і бути захищеним від ультрафіолетового проміння; йому довелося жити в темних приміщеннях, тому що ліки посилили його чутливість до світла. Едмонд зміг прожити помітно довше за прогнозований лікарями час. Але останнім часом почав здавати. За емпіричними свідченнями, які я зібрав у світових базах даних стосовно хворих на рак підшлункової залози, я проаналізував погіршення здоров’я Едмонда й вирахував, що йому залишалося дев’ять днів життя.

«Дев’ять днів… — подумала Амбра. Їй стало до болю соромно, що вона піддражнювала Едмонда щодо вегетаріанства чи трудоголізму. — Чоловік був хворий. Він щодуху поспішав створити останній момент слави, поки його час не вичерпався». І від цієї печальної думки Амбра набралася ще більшої рішучості знайти той вірш і завершити те, що розпочав Едмонд.

— Поки що я поезії не знайшла, — сказала вона Ленґдонові. — Поки що тільки наука.

— Гадаю, що той поет, який нам потрібен, може бути Фрідріхом Ніцше, — сказав Ленґдон і розповів про цитату над ліжком Едмонда. — Саме та цитата не налічує сорока семи знаків, але точно вказує на те, що Едмонд любив Ніцше.

— Вінстоне, — сказала Амбра, — чи не могли б ви пошукати в поезіях Ніцше рядки на сорок сім знаків?

— Звичайно, — відповів Вінстон. — У німецьких оригіналах чи в англійських перекладах?

Амбра завагалася.

— Почніть з англійських, — підказав Ленґдон. — Адже Едмонд вводив ці слова з клавіатури телефона, а там занадто складно набирати з умляутами й есцетами.

Амбра кивнула. «Логічно».

— Маю результати, — майже миттєво сказав Вінстон. — Знайшов майже триста перекладених віршів, у результаті маю сто дев’яносто два рядки з рівно сорока семи знаків.

Ленґдон зітхнув.

— Так багато…

— Вінстоне, — не здавалася Амбра. — Едмонд казав, що його улюблений рядок — це пророцтво… прогноз майбутнього… який уже справджується. Нічого нема там такого, що відповідало б цьому описові?

— Перепрошую, — відказав Вінстон. — Я тут нічого не бачу схожого на пророцтво. Лінгвістично, ті рядки всі виділені з довших тверджень і не висловлюють закінчену думку. Показати їх вам?

— Їх забагато, — сказав Ленґдон. — Нам потрібно знайти паперову книжку, і будемо сподіватися, що Едмонд якось позначив цей рядок…

— То закликаю вас поспішити, — мовив Вінстон. — Здається, ваше перебування тут уже не таємниця.

— Чому ви так кажете?!

— Професоре, у місцевих новинах повідомляють, що в барселонському аеропорту Ель-Прат щойно сів військовий літак, і з нього зійшли два агенти Гвардії.

——

На околицях Мадрида єпископ Вальдеспіно радів, що встиг залишити палац, доки брама перед ним зачиниться. Втиснувшись поряд із принцом Хуліаном на задньому сидінні крихітного паламаревого «опеля», Вальдеспіно плекав надію, що ті відчайдушні дії, які відбуваються тепер поза сценою, допоможуть повернути контроль над ситуацією, що цієї ночі шалено вилетіла з колії.

— La Casita del Príncipe[65], — сказав Вальдеспіно паламареві, коли той від’їхав від палацу.

Будиночок принца був розташований у відлюдній місцевості за сорок хвилин їзди від Мадрида.