Репетитор - Ганна Хома

— В них там такий гараж, що можна машини збирати і розбирати, я поміняв фільтр, попрощався, ні, перед тим я сказав, що не завадило б помити машину, Антон згодився, хоча я бачив, що він не дуже хотів це робити серед ночі, бо, скажу вам, він дуже лінивий, але я налякав його тим, що Дудій може розкричатися на нього, як до того — на мене, і він пішов набирати воду, а я підсунув під двері камінь, щоб не закрилися, бо код я знав, але броньовані двері можуть наробити зайвого шуму, а тоді я сів у свою машину, від'їхав за поворот, вернувся пішки, огорнув ноги поліетиленовими пакетами, зайшов, піднявся по сходах…

— Як ви відчинили двері? І де був Троцишин у той час?

— Антон ще був у гаражі, з його ключа я давно зробив копію, ще коли ми відзначали його уродини, а він нічого не помітив…

— Піднялися ми по сходах…

— Чому ми, — я піднявся, зайшов до спальні Дудія, мені незручно було одночасно світити ліхтариком і тримати в руках два ножі, я сховав ліхтарика і включив лампу на стіні, я хотів подивитися, як він злякається, а він розплющив очі і відкинув рукою ковдру, ніби хотів встати, а я не знав, який ніж кращий, розмахнувся і вдарив обома, а потім я швидко побіг на вулицю, бо він міг закричати… якби він не відкидав ковдру, а тихенько лежав, то я би його не вбив…

— А тепер ми все, що тут розказували, викладемо в письмовій формі. І невеличке зауваження: він живий.

— Це вам так здається, а я своїми руками це зробив і своїми очима бачив, що він вбитий. Тепер їй нікуди подітися, вона буде вся належати мені.

— Можливо, через п'ятнадцять років…

— Що?

— А ми пишемо, пишемо, не відволікаємось…

«День п’ятий». Андрій все-таки примудрився підхопити запалення легень.

Довештався.

Дільничий терапевт — чомусь жартують усі, кому заманеться! — спробувала покласти його до лікарні, але він — жарти жартами, та треба й совість мати! — не дався.

«Швидка» учора півтори години збивала високу температуру, а потім півгодини вмовляла його поїхати до лікарні. Якщо він не дався вчора, то сьогодні…

— Добре, тоді ми поколемо антибіотики і вітаміни вдома.

— Ніяких «поколемо». У вас має бути щось, що відгукується на заклик «поп’ємо».

Вона засміялась.

— Пер ос? А ви впевнені, що зможете приймати таблетки строго за графіком?

— Кладу праву руку на ліве серце.

— А може краще — дом’язово?

Жартунів розвелося, хоч греблю гати.

Зійшлися на тому, що антибіотики будуть колоти, а вітаміни він сам поп’є.

Вася теж розсмішив. Років двадцяти, коротко стрижений, з вибіленими пасмами, шкірянкою і золотим ланцюгом. Один з двох легінів, що каталися за ним п’ять днів.

— Я прийшов доложить, що вчора схавав твою піцу. Ти не проти? Я знав, що ти — нормальний чувак. Але що ти онук… — закопиливши губу, він поважно похитав головою. Ім’я, яке він вимовив, нічого Андрієві не говорило.

«Не внук я йому, не внук, нема в нас спорідненої крови. Так, п’яте колесо до воза».

«Ну то й що? — здивувався розніжений, розімлілий організм. — Хай собі живуть багаті вози, до яких можна пристроїтись п’ятим колесом. Ура-ура-ура! Собі живуть і нам помагають жити».

— Вчора ми лопухнулись, канєшно, але як всьо було: шеф сказав, шо є клієнт, шо треба за ним устроіть слєжку на пару з Джимом, — Джима ти знаєш, він у нас рулєвой, — я йому, шо ш’ют клієнту? Вродє ти когось на «перо» посадив, — то мені пацани потім сказали, а шеф — треба, каже, связі нащупати: куда, з ким, звідки. Без проблем! Але ж він ні намьока, шо тебе охранять треба! Ну вот. Робота не пильна, перші дні ти вопше з хати не вилазив, но потім… У-у, де тебе тільки не носило. Невооружонним оком видно було, шо ти не того, не савсєм здоровий, а преш впєрьод, як танк. І шо главноє, — я казав Джиму, — вперше бачу чувака, який не боїться слєжки. Гріхи, вони за каждим водяться, а Джим: поглядім, шо далі буде. Вот і погляділи. Якби шеф не звякнув і не сказав, шо треба комусь одному біля тебе в хаті дежурити… ми б самі не звернули ніякого вніманія на того очкаріка, ну зайшов в під’їзд, ну вийшов, і об’яснявся б ти зараз зі святим Петром. Слиш, чувак, а ти не того, не дуже на нас в обіді?

— Вмовив: можеш взяти кавуна.

— Я собі відріжу…

— Бери весь.

— Я знав, шо ти нормальний чувак. Ха! А записку яку ти оставив. Ти не представляєш, як очкарік ошалєв, коли ми йому потім показали її? Він тобі шо казав написати: я вбив свого батька, а ти шо написав? Шариш, чувак.

Джим — похмурий, вилицюватий, років тридцяти, — теж між жартунами задніх не пас.

— Твій терапевт сказала, що має бути збалансований раціон харчування… Ось.

Збалансований раціон був розрахований, м’яко кажучи, на добрячого слона.

— А ось — мобільник: все оплачено, можеш користуватись. Тільки того джиґуна не впускай: він любитель поїсти за чужий рахунок.

«А я — ні».

— Заберіть цей мобільник і всі ці харчі, звідки взяли.

— Ні, раз я вже їх купив, то назад не понесу…

— Добре, тоді візьміть гроші.