Бібліотека душ - Ренсом Ріггз
Акумуляторна нагадувала телефонну будку без вікон, тільки чавунну. З її даху стирчали різні трубки, з’єднані з трубами, що тяглися вздовж стелі.
Узявшись за ручку важких дверей, Бентам зі скрипом їх відчинив. Я зазирнув досередини. У гладеньких металевих стінах, ніби в духовці, були маленькі отвори. А на задній стіні висіли товсті шкіряні паси.
— А йому не буде боляче? — спитав я.
Це запитання мене самого здивувало, а вже Бентама й поготів.
— Хіба це важливо? — сказав він.
— Я б не хотів, щоб йому було боляче. Якщо в нас є вибір.
— Вибору нема, — відповів Бентам, — але болю воно не відчує. Камера наповниться наркотичним газом, і тільки потім усе станеться.
— А що буде далі? — не вгавав я.
Усміхнувшись, він погладив мою руку.
— Далі — справа техніки. Досить буде сказати, що твоя істота покине камеру неушкодженою, більш-менш у такому стані, в якому туди й зайшла.
Я не надто йому повірив. І чому це для мене важливо, теж до кінця не розумів. Порожняки змусили нас пережити пекло, і будь-які почуття для них, здавалося, були такі чужі, що я мав би радіти нагоді завдати одному з них болю. Але радості я не відчував. Убивати порожняка мені хотілося не більше, ніж яку-небудь дивну тварину. Поки я водив істоту на прив’язі за носа, то зблизився з нею настільки, що розумів — у неї всередині є щось більше, ніж порожнеча. Там жевріла крихітна іскорка; на дні глибокого колодязя лежав маленький камінець душі. Порожняк насправді був не порожній.
— Підійди, — наказав я йому, і порожняк, що доти сором’язливо м’явся в кутку, обійшов Бентама і став перед будкою.
— Усередину.
Я відчував його вагання. Він уже повністю зцілився, до нього повернулася сила, і якби моя влада над ним бодай на секунду похитнулася, то я знав, на що він здатен. Але я був сильнішим, і змагатися, чия воля переважить, сенсу не було. Мабуть, він вагався, відчуваючи мою нехіть.
— Мені шкода, — сказав я йому.
Порожняк не ворухнувся; що робити з наказом «шкода», він не знав. Мені просто потрібно було це сказати.
— Усередину, — повторив я, і цього разу порожняк послухався — зайшов у камеру. Торкатися його більше ніхто не хотів, тож надалі Бентам казав мені, що робити. Виконуючи його вказівки, я підштовхнув істоту до дальньої стіни й хрест-навхрест закріпив на ній пряжками шкіряні паси: на руках і грудях. Було очевидно, що призначено ці ремені для людини, а це породжувало запитання, на які я ще не був готовий відповідати. Тієї миті мало значення тільки одне — щоб усе йшло далі за планом.
Я вийшов з будки, відчуваючи, як від тих кількох секунд, які я провів усередині, горло стискає паніка.
— А зараз зачини двері, — сказав Бентам.
Коли я завагався, помічник виступив наперед, щоб зробити це замість мене, але я перегородив йому шлях.
— Це мій порожняк, — сказав я. — Я сам.
Я вперся ногами, взявся за ручку, а потім, хоч як намагався цього не робити, подивився порожняку в обличчя. У чорних очах, непропорційно великих порівняно з тілом, крихітним і зіщуленим, як жменька інжиру, стояв страх. Створіння було й завжди буде огидним, але тієї миті в нього був такий жалюгідний вигляд, що я відчув незбагненний жах, неначе збирався приспати пса, який не розумів, за що його карають.
Усі порожняки повинні померти, вперто сказав я собі. Знаючи, що це правильно. Однак легше від цього не ставало.
Я наліг на двері, й вони зі скреготом зачинилися. Бентамів помічник почепив на ручки велетенський навісний замок, повернувся до панелі керування і став крутити на ній різні ручки.
— Ти правильно вчинив, — прошепотіла Емма мені на вухо.
Триби почали обертатися, поршні — качати, а сама машина загула в ритмі, що струсонув усю кімнату. Сплеснувши в долоні, Бентам розплився в усмішці — до вух, як школяр. І тут із кабіни почувся розривний крик. Такого я ще в житті не чув.
— Ви ж сказали, йому не буде боляче! — визвірився я на Бентама.
Той повернувся до помічника.
— Газ! Ти забув про анестезію!
Асистент поспіхом потягнув на себе ще один важіль. Гучно засичало стиснуте повітря. Зі шпарини в дверях камери просочився вус білого диму. Мало-помалу порожнякові крики стихли.
— Ну от, — мовив Бентам. — Тепер він нічого не відчуває.
На якусь мить мені захотілося, щоб у кабіні замість мого порожняка сидів Бентам.
Поступово оживали й інші частини машини. У трубах понад нашими головами забулькотіла рідина. Кілька маленьких клапанів під самою стелею задзеленчали, ніби дзвоники. З нутра машини почала крапати чорна рідина. Не мастило, а щось іще темніше й з різкішим запахом — та рідина, яку порожняк виділяв майже постійно, яка сочилася з його очей і скрапувала з зубів. Його кров.
Я побачив достатньо. І, змагаючись із нудотою, рушив до дверей. За мною слідом вийшла Емма.
— Що з тобою?
Я не сподівався, що вона зрозуміє мою реакцію. Бо я й сам до кінця її не розумів.
— Усе буде нормально, — сказав я. — Це правильний вчинок.
— Єдино можливий, — запевнила вона. — Ми вже так близько.
З машинної зали, накульгуючи, вийшов Бентам.
— Пі-Ті, нагору! — скомандував він і заліз ведмедю на лапи, які той йому дбайливо підставив.
— Тепер працює? — спитала Емма.
— Зараз дізнаємося, — відповів їй Бентам.
Мій порожняк був замкнений у залізній кабіні на прив’язі й під наркозом, тож і особливої небезпеки в тому, щоб його залишити, не було. Але я все одно ненадовго затримався коло дверей.
— Спи, — наказав я. — Спи й не прокидайся, поки все це не скінчиться.
Слідом за Бентамом, його ведмедем та Еммою я вийшов з машинного відділення й піднявся якимись сходами. Ми потрапили в довгий коридор з килимовим покриттям на долівці, уздовж якого тяглися низкою кімнати з екзотичними назвами. Стіни аж бриніли енергією; будинок, здавалося, став живим.
Пі-Ті поставив Бентама на підлогу.
— Момент істини! — проголосив той, бадьоро покрокував до найближчих дверей і рвучко їх розчахнув.
У коридор вирвався вологий бриз.
Я підійшов поближче, щоб зазирнути досередини. І від побаченого поза шкірою пробіг мороз. Як і Сибірська кімната, то був портал в інший час і місце. На всіх предметах невибагливого умеблювання кімнати — на ліжку, гардеробі, нічному столику, — лежав щільний шар піску. Дальньої стіни не було взагалі. Замість неї у далечінь простягався вигин пляжу, прикрашеного по краю пальмами.
— Ось вам Раротонґа зразка тисяча сімсот п’ятдесят другого