Що впало, те пропало - Стівен Кінг

— Не для тебе. Ти ж зіскочив і чистий, як скельце.

— Так, не для мене, мені лише трохи дали по руках. Але водіння без прав це неслабке порушення. Тебе можуть назад запроторити. Не подумай нічого такого, я радий допомогти, тільки хочу, щоб ти зрозумів, чим ризикуєш.

— Я це розумію.

Роберсон, роздумуючи, піднімає чашку й випиває. Морріс не хотів би бути власником того мотоцикла, який Чарлі збиратиме, коли закінчиться їхня маленька бесіда.

Нарешті Роберсон каже:

— Пікап влаштує? Є в мене один такий собі фургончик. Коробка-автомат. У нього на борту написано «Квіти Джоунса», але напису вже майже не видно. Він у мене у дворі стоїть. Якщо хочеш, покажу.

Морріс хоче, й одного погляду йому достатньо, щоб вирішити, що ця маленька чорна вантажівка для нього — подарунок долі… Якщо, звичайно, він нормально їздить. Роберсон запевняє його, що вантажівка на ходу, хоч і пробіг уже як одна навколосвітня подорож.

— Щоп’ятниці я майстерню зачиняю раніше, десь о третій. Можу його заправити й залишити ключ під переднім правим колесом.

— Чудово, — каже Морріс. Тепер він може йти до МАК, сказати своєму жирному босові-уйобку, що в нього схопило живіт, але пройшло, попрацювати сумлінним дроном до четвертої й повернутися сюди. — Слухай, сьогодні ж грають «Бабаки», так?

— Так, з «Дейтонськими драконами». А що? Хочеш сходити на гру? Я теж іду.

— Можливо, іншим разом. Я про інше: я міг би повернути машину до десятої, а потім стадіонним автобусом доїхати до міста.

— Упізнаю старого Моррі, — каже Роберсон і постукує себе пальцем по скроні. Його очі вже помітно налилися кров’ю. — Розумний чортяка.

— Не забудь покласти ключі під колесо. — Найменше Моррісу хочеться, щоб Роберсона розвезло від дешевого бурбона й він забув про ключі.

— Покладу. Я багато чим тобі зобов’язаний, приятелю. Ні, бля, я тобі взагалі всім зобов’язаний.

Цей прояв почуттів неминуче тягне за собою чергові обійми з поплескуванням по спині із запахом поту, бурбона й дешевого одеколону. Роберсон стискає його так сильно, що Морріс починає задихатися. Але нарешті його звільнено, і він повертається з Чарлі до гаража, думаючи про те, що вже сьогодні ввечері — за дванадцять годин або навіть менше — записники Ротстайна знову опиняться в його руках. З такими п’янкими картинами найближчого майбутнього навіщо потрібен бурбон?

— Скажи, а чому ти працюєш тут, Чарлі? Я гадав, тобі штат виплатить купу грошей за те, що ти відсидів за іншого.

— Вони пригрозили мені, що знову піднімуть мої давні справи. — Роберсон сідає перед «Харлеєм», над яким працював. Бере гайковий ключ й витирає його, проводячи по вкритих плямами від мастила штанах. — Був у мене один випадок в Міссурі, за який вони могли мене притиснути так, що я взагалі ніколи не вийшов би. Правило трійки[76] або якесь ще лайно. Так що ми уклали щось на кшталт угоди.

Він дивиться на Морріса своїми налитими кров’ю очима, і, незважаючи на м’язисті біцепси (він таки зберіг тюремну звичку качатися), Морріс бачить, що він зовсім старий, а незабаром буде й хворий. А може, уже хворий.

— Усе одно вони тебе трахнуть, приятелю. Прямо в сраку. Почни розгойдувати човен, і вони будуть трахати тебе ще сильніше. Тому ти береш, що дають. Мені дали ось це, а мені більше й не треба.

— От лайно! Та насрати! — каже Морріс.

Роберсон регоче.

— Ти завжди це казав! І це, дідько, вірно!

— Не забудь залишити ключі.

— Залишу, залишу. — Роберсон направляє на Морріса палець, чорний від мастила, що в’їлося. — І дивись, не попадайся. Слухай татусика.

«Не попадуся, — думає Морріс. — Я занадто довго чекав».

— І ще дещо.

Роберсон мовчки чекає.

— Я, звичайно, не сподіваюся отримати пістолет. — Морріс бачить вираз обличчя Чарлі й поспіхом додає: — Не для використання, так, про всяк випадок.

Роберсон киває головою.

— Пістолета не буде. За це мені не тільки по руках дадуть.

— Я б не нікому не сказав, що взяв його в тебе.

Налиті кров’ю очі проникливо дивляться на Морріса.

— Хочеш правду? Тюряга тебе аж занадто поламала для пістолетів. Ще пристрелиш сам себе. Машина — гаразд, але, якщо тобі потрібна зброя, шукай її в іншому місці.

23

Тієї п’ятниці о третій годині дня Морріс опиняється на волосинці від того, щоб відправити у смітник кілька творів сучасного мистецтва на дванадцять мільйонів доларів.

Не в прямому сенсі, звичайно, але він мало не стирає дані про ці твори, до яких входить інформація про походження й рід діяльності дюжини багатих жертводавців МАК. Він кілька тижнів створював новий пошуковий протокол, який покривав, який покриває всі придбання арт-культурного комплексу з початку двадцять першого століття. Цей протокол — сам витвір мистецтва, і сьогодні вдень, замість того щоб перетягнути найбільший з підфайлів до головного файлу, він відправляє його до кошика разом з іншим сміттям, яке йому більше не потрібне. Незграбна, стара комп’ютерна система МАК забита різним непотрібом, включаючи відомості про цілу купу того, що вже навіть не зберігалося в будівлі. Ця купа переїхала до нью-йоркського музею «Метрополітен» ще в 2005. Морріс уже готовий спорожнити кошик, щоб звільнити місце для нового сміття, його палець уже лежить на спусковому гачку, але раптом розуміє, що збирається відправити дуже важливий живий файл до файлового раю.

На якусь мить він повертається у Вейнсвілл, намагається заховати контрабанду, почувши чутку про те, що готується позапланова перевірка камер. У нього, можливо, усього лише пачка печива «Кіблер»[77], але цього достатньо, щоб мати неприємності з наглядачем, якщо в того поганий настрій. Він дивиться на свій палець, застиглий за одну восьму дюйма[78] від цієї клятої кнопки «видалити», й відсмикує руку до грудей, де швидко і сильно калатає серце. Трясця, про що він тільки думає?

Його жирний бос-уйобок вибирає саме цю секунду, аби просунути свою довбню до робочого кабінету Морріса, розміром із шафу. Кабінки, у яких проводили дні інші офісні дрони, щільно обклеєні світлинами друзів, подруг, любих родичів, навіть, трясця їм, улюблених собак, але Морріс у себе не вішав нічого, крім листівки з видом Парижа, у якому завжди хотів побувати. Можна подумати, це колись може статися.

— Усе гаразд, Моррісе? — запитує жирний уйобок.

— Так, усе добре, — каже Морріс. Тільки б він не увійшов і не подивився на екран! Хоча він, напевно, навіть не зрозуміє, на що дивиться. Товстий мудак уміє посилати електронні листи і, скоріш за все, має слабке уявлення про те, для чого потрібен