Чужа гра - Сергій Ухачевський

— Ні, між нами нічого немає, — збрехала дівчина.

— Єврейська жінка — не ревнива дурепа. Чоловік для мене — святе, і коли у нього з'являється коханка, у цьому винна сама…

І скажи Ірині, щоб не сиділа в Україні. Її гроші можуть зацікавити негідників. Брехня, що, по понятіям, жінок убитих авторитетів не чіпають. У них відбирають все. А ще — нехай не вірить Кірі. Жора ніколи не помилявся, даремно його не слухали.

Ці слова Ольга й передала Ірині.

— Випити хочеться, як ніколи, — сказала та. — Треба їхати до Німеччини. Продам усе, і чкурну. Там народжу, вилікую Василька, щоб більше ніколи не повертатися в цю божевільню.

Вона оговталася, почала міркувати розважливо та прагматично. Пігулки, що дав Князь, викинула на сміття.

— А заповіт Андрія? — запитала Ольга. — Не можна усе кинути! Це твоє майбутнє, майбутнє дитини! Подумай про Василька! Хто знає, скільки грошей піде на його лікування?!

— Гроші в банку нікуди не подінуться, — підтримала Інна.

— Квартиру в Києві залишу, — вирішила Ірина. — Треба закінчити університет…

Свекруха теж довго не могла прийти до тями. Спочатку до неї три дні підряд приїжджали «швидкі», потім з інфарктом забрали в лікарню чоловіка. Після цього Марина Григорівна почала дзвінками надокучати невістці, вимагаючи, щоб провідала батька в лікарні. Просила прийти до неї, щоб хоч словом перемовитися. Ірина пояснювала, що має багато справ. Свекруха ображалася, кидала трубку, знову телефонувала, дорікала, що Ірина вийшла заміж заради грошей і тепер не хоче знатися з батьками.

Довіривши подругам продаж майна, почала опікуватися свекрами. Щодня провідувала свекра, платила лікарям. Його перевели у кращу палату, почали професійно доглядати. Сиділа зі свекрухою, готувала їсти, прибирала і терпляче слухала її нескінченні скарги на здоров'я, самітність та відсутність онуків.

Так тривало тиждень. Ірина, завантаживши себе роботою, забулася, зорганізувалася, і з Мариною Григорівною приязно розмовляла. Вона її розуміла. Свекруха нарешті теж перестала стогнати, і одного дня зустріла невістку на ногах; у квартирі — порядок.

— Щось я розклеїлася, — сказала. — Треба жити.

Ірина подумала, що на такій ноті вона могла б попросити пробачення за всі слова, закинуті невістці зопалу. Натомість свекруха запитала:

— Ти вже була у лікаря?

— Не було часу.

— Який у тебе місяць?

— Мабуть, тижнів шість.

— Ось що, донечко, мені вже краще. Перебирайся жити до нас.

— Та ні, треба до Василька.

— Сказала йому про батьків?

— Навіть не знаю, як скажу…

— Ми залишилися без копійки…

— Князь казав, що Андрій записав вам якісь гроші. Тільки де заповіт — не знаю. Можливо, згорів. Приїде Ігор — з'ясуємо.

— Хочеш дитя народити у Німеччині? — зиркнула на невістку.

— Це краще, аніж тут.

— А як ми? А якщо ти там вийдеш заміж?!

— Хто про таке зараз думає?! — образилася Ірина.

— Вибач… Так, треба звідси їхати. Тут життя немає. Потім, може, й ми приїдемо. Допомогли б доглядати за онуком, Васильком…

Наступного дня пізньої години прийшов до неї Князь. Схуд, постарів. Несвіжа сорочка, костюм із жалобною пов’язкою на рукаві, в якому був на похороні. З ним брат і охоронець Микола. Ірина налила чарку, дала поїсти, свіжі сорочки та білизну — батько все купував про запас.

— Що далі, Ігорю? — запитала, коли гості закінчили вечерю.

— Проти нас порушено кримінальні справи. У ментів з’явилися записи наших телефонних переговорів, а також розмов у кабінетах, — якась сука поставила жучки.

— Моїм квітам труба, — зітхнув Анатолій, — менти робили шмон на дачі, повідчиняли двері, повиривали все з корінням…

—… Знайшли зброю, гранати… І касу, — продовжив Ігор, — А щонайгірше — півсотні відеокасет з компроматом на чиновників, ментів і прокурорів. Тепер не буде чим їх узяти за горло.

— Терпіли[17] знову понаписували заяви, наче я бив їх, примушуючи відмовлятися від свідчень, — поскаржився Анатолій.

— Та таки бив! — гаркнув Ігор. — Скільки разів казав тобі не розпускати руки?!

Анатолій невдоволено відмахнувся.

— І що тепер? — не зрозуміла Ірина.

— Стану на лижви…

— Бува не знаєш, де заповіт Андрія? Його мама вже кілька днів мене довбає, відколи дізналася про нього.

— Знає Ангел. Він знає й рахунки нашого общака… Але його затримають надовго… Що ще сказати… Нас розгромлено. Я не маю впливу на ситуацію.

— А Валентин?

— Він — сука, нас здав Сліпому. Вбивство Андрія і твого батька на його Совісті.

— Як?! Він же був на похороні?!

— Ми з Кулею попрацювали в Києві, — повідомив Анатолій. — Ми взяли Джинджу, — паяльник в дупу, все розповів.

Ірина, обхопивши голову руками, стиха заплакала.

— Маєш вшиватися теж, — порадив Ігор. — Кіря зібрав своїх людей і наступає на нас. Сліпий дав йому підкріплення. Менти ніби нічого не помічають!

— Братику, — заводився Анатолій, — давай зберемо всіх наших, викличемо Смика! За п’ять днів поставимо Цигана на коліна!

— Він усюди, — хрипко зітхнув Микола, — ви постійно міняли людей, давали ними керувати, він підминав під себе. Не здивуюся, якщо й у Празі те саме.

— Треба зателефонувати до Івана, — погодився Князь, і коли набрав номер мобільного, почув від Смика:

— Ми з Мелоном рвемо в Скоп’є. Мойша з албанцями та хорватами… Та й наші… Прага в їхніх руках…

Ігор безвільно поклав трубку.

— А що у Києві? —