Бібліотека душ - Ренсом Ріггз

— Я це роблю, — переклав Рейналдо, — бо мене обрано для такого служіння.

— Тоді… спасибі вам, — знітилася Емма.

Матінка Пилок кивнула й повернулася до своєї праці.

* * *

Зцілення порожняка миттєвим бути не могло. Він поринув у міцний сон і прокинутися мав лише після того, як загояться найтяжчі його рани, а це, скоріше за все, могло розтягнутися на цілу ніч. Оскільки порожняк мав бути притомним, коли Бентам «під’єднає його» до своєї машини, то етапом номер два в нашому плані порятунку мало стати кількагодинне очікування. А доти майже всі ми зависали на кухні: Рейналдо та Матінка Пилок, яка вряди-годи повинна була притрушувати своїм порошком порожнякові рани, і ми з Еммою, бо мені не хотілося залишати звіра самого, хай там він навіть міцно спав. Тепер відповідальність за нього лягла на мої плечі. Так відповідає за улюбленця, не привченого дотримуватися чистоти в домі, той, хто його в цей дім приніс. Емма теж трималася поблизу, бо в певному розумінні почувалася відповідальною за мене (як і я — за неї). Тож коли я починав клювати носом, вона лоскотом будила мене й розказувала історії про старі добрі часи в домі пані Сапсан. Час від часу до кухні застромлював носа Бентам, але переважно він був відсутній — разом з Шароном і Німом вони прочісували будинок на предмет безпеки, боячись, що посіпаки його брата нападуть будь-якої миті.

Поки ніч прямувала до ранку, ми з Еммою розмовляли про те, що може таїти в собі прийдешній день. Якщо Бентам зможе розігнати свою машину, то була ймовірність, що за лічені години ми можемо опинитися всередині фортеці витворів. Можемо знову побачити друзів. І пані Сапсан.

— Якщо будемо дуже обережні і якщо дуже-дуже пощастить, — сказала Емма. — А ще, якщо…

Вона завагалася. Ми сиділи поруч на довгій дерев’яній лавці, попритулявшись спинами до стіни. Емма поворухнулася й зробила так, щоб я перестав бачити її обличчя.

— Що? — спитав я.

З болем у очах вона знову подивилася на мене.

— Якщо вони ще живі.

— Вони живі.

— Ні, мені набридло вдавати. Уже стільки часу минуло, що витвори могли забрати їхні душі на амброзію. Чи зрозуміти, що імбрини ні до чого не придатні, й замучити їх, чи видоїти з них душі, чи влаштувати показову екзекуцію, щоб була наука тим, хто намагався втекти…

— Годі, — зупинив її я. — Ще не стільки часу минуло.

— Сорок вісім годин буде, коли ми туди потрапимо. Як мінімум. А за сорок вісім годин може статися багато жахливого.

— Нам не треба уявляти нічого жахливого. Ти вже як Горацій з його найгіршими прогнозами. Нема сенсу мучити себе, поки не дізнаємося напевно, що з ними сталося.

— Ні, є сенс, — правила своєї Емма. — Причина мучити себе в нас є, і дуже вагома. Якщо ми зважимо всі найгірші можливості й одна з них виявиться правдивою, то ми вже будемо до неї готові.

— Я не думаю, що зможу до чогось такого хоч якось підготуватися.

Вона охопила голову руками й важко, слізно зітхнула. Думати про таке було понад її силу.

Я хотів їй сказати, що кохаю. Подумав, що це допоможе, замість невизначеності дасть нам якийсь ґрунт під ногами, бо це те, в чому ми можемо бути впевнені. Але ми не повторювали цих слів одне одному багато разів, а наважитися промовити її перед двома абсолютно незнайомими людьми я не міг.

Що більше я думав про своє кохання до Емми, то більше неспокою і тривоги воно в мені будило. Власне, через те, що наше майбутнє було таким невизначеним. Мені потрібно було намалювати в уяві майбутнє, в якому буде Емма, але неможливо було уявити наше життя бодай на день наперед, що вже й казати про якісь віддалені дні. Не знати, що мене чекає завтра, було дуже важко, я постійно відчував цю напругу. Від природи я обережний, люблю все планувати заздалегідь — із тих, хто хоче точно знати, що чекає на нього за цим поворотом дороги й за наступним теж, — тому для мене вся ця пригода з тієї миті, як я зайшов у напівзруйновану шкаралупу будинку пані Сапсан, і дотепер була одним суцільним вільним падінням у безодню. Щоб у ньому вижити, мені потрібно було стати іншою людиною, гнучкою, такою, що твердо стоїть на ногах, сміливою. Стати таким, щоб мій дід міг мною пишатися. Але моя трансформація була неповною. Цей новий Джейкоб міцно зрісся з попереднім, тож у мене досі бували моменти (багато моментів) принизливого страху: я бажав узагалі ніколи нічого не знати про жодну кляту пані Сапсан і відчайдушно потребував, щоб світ перестав крутитися в мене перед очима, аби я міг бодай за щось на кілька хвилин ухопитися. Із пронизливим болем я думав про те, котрий же Джейкоб кохає Емму. Новий, до всього готовий, чи старий, якому просто хочеться мати бодай якусь опору під ногами?

Я вирішив, що не хочу про це зараз думати (хоча це був виразно староджейкобівський спосіб розбиратися з негараздами), і натомість зосередився на проблемі, що була напохваті: порожняк і що з ним буде, коли він прийде до тями. Схоже було на те, що мені доведеться його віддати.

— Шкода, що не можна нам узяти його з собою, — сказав я. — З ним було б дуже легко знищувати всіх ворогів, які нам перешкоджатимуть. Але він, мабуть, повинен залишатися тут, щоб машина працювала.

— Тепер ти про нього говориш як про людину. — Емма підняла брову. — Тільки не прив’язуйся. Не забувай, якби цій потворі хоч половину шансу дали, вона би зжерла тебе живцем.

— Та я знаю. Знаю, — і я зітхнув.

— І потім: навряд чи так легко буде там усіх знищити. Витвори точно знають, як поводитися з порожняками. Зрештою, вони й самі колись були порожняками.

— У тебе унікальний дар, — озвався Рейналдо вперше за годину чи навіть більше. Він відірвався від спостереження за порожняком, щоб понишпорити в Бентамових шафках на предмет чогось їстівного, тож тепер вони з Матінкою Пилком сиділи за маленьким столиком і ласували сиром з синіми прожилками.

— Але це дивний дар, — відповів я. Розмірковував я над його дивністю вже досить давно, але дотепер ніяк не міг чітко оформити це в слова. — В ідеальному світі порожняків би просто не було. А якби