Що впало, те пропало - Стівен Кінг
— А як ти сказала братові про свої підозри щодо нього?
— Незабаром після цього. Він так і не зізнався, але я знаю, що це він. Можливо, це я винна зі своїми теревенями про Чапел-ридж… А він говорив, шкода, що грошей немає, і як він хотів би, щоб я вступила… Напевно, він щось накоїв і тепер шкодує, але вже занадто пізно-о-о!
Вона знову починає плакати. Барбара обіймає її і щось заспокійливо мугикає. Пальці Холлі знову починають рухатися, але більше нічим своєї заклопотаності вона не видає, вона занурена в роздуми. Ходжес так й уявляє, як у її голові обертаються шестерні. У нього є свої питання, але поки що він воліє, аби розмову вела Холлі.
Коли плач Тіни заспокоївся до шмигання носом, Холлі заговорила:
— Ти сказала, що коли одного вечора зайшла до нього, він сидів із записником і якось дивно повівся. Він поклав його під подушку?
— Так.
— Це було ближче до закінчення грошей?
— Думаю, так.
— Це був його шкільний записник?
— Ні. Він був чорного кольору й досить дорогий на вигляд. На ньому ще була така гумова смужка, яка його зовні охоплювала.
— У Джерома є такі, — каже Барбара. — Вони зроблені з молескіну. Можна мені ще батончик?
— Хапай, — дозволяє Ходжес. Він бере зі столу планшет і швидко вбиває в пошуковик слово «молескін». Потім знову дивиться на Тіну. — Може, це була бухгалтерська книга?
Тіна насуплюється, і собі розгортаючи батончик.
— Не розумію.
— Що як він до неї записував, скільки й коли грошей виплачено й скільки залишилося?
— Можливо. Але це більше скидалося на щоденник.
Холлі дивиться на Ходжеса. Він киває їй: продовжуй.
— Чудово, Тіно. Ти — приголомшливий свідок. Правда, Білле?
Він киває.
— Так, добре. Коли він відпустив собі вуса?
— Минулого місяця. Хоча, може, і наприкінці квітня. Мама з татом говорили йому, що це нерозумно, а тато сказав, що він виглядає, як піжон — не знаю, що це таке, — але він відмовився їх голити. Я думала, це в нього перехідний період. — Вона повертається до Барбари. — Ну, пам’ятаєш, як, коли ми були маленькими, ти намагалася обрізати собі волосся, щоб бути схожою на Ханну Монтану[73].
Барбара кривиться.
— Краще не згадуй. — І до Ходжеса: — У моєї мами тоді від цього дах знесло.
— І з того часу він сам не свій, — продовжує Холлі. — Після цих вусів.
— Спочатку не так сильно, хоча навіть я тоді бачила, що він нервується. Ці останні два тижні він такий наляканий. А наразі і я налякана. Мені, дійсно, по-справжньому лячно!
Ходжес дивиться на Холлі, перевіряючи, чи хоче вона ще щось додати. Вона очима показує йому: твоя черга.
— Тіно, я готовий узятися за це, але спочатку доведеться поговорити з твоїм братом. Ти ж розумієш це, так?
— Так, — шепоче вона й обережно кладе свій другий енергетичний батончик, надкусаний лише раз, на ручку кушетки. — О Господи, він мене вб’є.
— Тебе це, можливо, здивує, — каже Холлі, — але він, напевно, буде тільки радий, якщо хтось нарешті розбереться з його справою.
Ходжес знає, про що Холлі каже, маючи на увазі його досвід.
— Гадаєте? — тихим голоском вимовляє Тіна.
— Так. — Холлі коротко киває.
— Добре, тільки цими вихідними не вийде, він їде на зліт до «Рівер-бенд». Там збираються класні старости, а його на наступний рік вибрали віце-президентом. Якщо він ще вчитиметься в школі наступного року. — Тіна прикладає долоню до чола таким дорослим жестом відчаю, що Ходжесу стає її шкода. — Якщо його не посадять до в’язниці. За крадіжку.
На обличчі Холлі такий самий смуток, який Ходжес відчуває в душі, але вона не з тих, хто вміє втішити у скрутну хвилину, а Барбара занадто перелякана цією ідеєю, щоб виявити материнську турботу. Доведеться це зробити йому. Він тягнеться до неї й бере маленькі рученята Тіни у свої великі.
— Не думаю, що таке станеться. Але я гадаю, що Піту може знадобитися допомога. Коли він повертається до міста?
— Увечері в неділю.
— Якщо я зустріну його в понеділок після школи? Це допоможе?
— Гадаю, так. — Тіна виглядає абсолютно знесиленою. — Він зазвичай їздить автобусом, але ви, напевно, можете його перехопити, коли він виходитиме.
— За тебе, Тіно, цими вихідними можна не хвилюватися?
— Я за нею догляну, — говорить Барбара й чмокає подругу в щоку. Тіна відповідає кволою посмішкою.
— Що зараз будете робити? — запитує Ходжес. — У кіно йти вже, напевно таки, пізно.
— Поїдемо до мене додому, — вирішує Барбара. — Скажемо мамі, що вирішили не йти в кіно. Адже це не брехня, чи не так?
— Не брехня, — погоджується Ходжес. — У вас грошей вистачить на таксі?
— Якщо не вистачить, я можу вас відвезти, — пропонує Холлі.
— Поїдемо автобусом, — говорить Барбара. — У нас проїзні. Сюди ми на таксі їхали тільки тому, що поспішали. Так, Тіно?
— Так. — Вона дивиться на Ходжеса, потім знову на Холлі. — Я так за нього хвилююся. Тільки батькам нашим не розповідайте, добре? Принаймні поки що.
Ходжес обіцяє обом, що не розкаже. Нічого поганого в цьому він не бачить, якщо хлопчик проведе вікенд не в місті разом з іншими школярами. Він просить Холлі сходити з дівчатками й посадити їх на автобус до Вест Сайда.
Вона погоджується. І примушує їх забрати решту енергетичних батончиків. Їх лишилася дюжина щонайменше.
21
Повертається Холлі з iPad у руках.
— Місію виконано. Вони їдуть на Тібері-лейн четвертим автобусом.
— Як дівчинка Сауберс?
— Набагато краще. Поки ми чекали на автобус, вони з Барбарою тренувалися робити якісь танцювальні рухи, які по телевізору побачили. І мене намагалися змусити.
— А ти що?
— Ні. Домашня дівчинка не танцює.
Вона не посміхається, коли говорить це. Але це таки може бути жартом. Він знає, що останнім часом вона стала іноді жартувати, тільки це важко визначити. Багато що в Холлі Джібні для Ходжеса досі залишається загадкою, і йому здається, що так буде завжди.
— Як гадаєш, мама Барбари дізнається? Вона жінка прониклива, а тиждень — це великий термін, коли в тобі сидить велика таємниця.
— Можливо, але не думаю, — каже Холлі. — Полегшивши душу, Тіна майже заспокоїлася, по ній видно було.
Ходжес посміхається.
— Гадаю так, якщо вона танцювала на автобусній зупинці. Отже, що ти про це думаєш, Холлі?
— Про яку частину?
— Почнемо з грошей.
Вона бігає пальцями по iPad, задумливо прибираючи пасмо волосся, що звісилося на
