Безцінний - Зигмунт Мілошевський
Ліза, елегантно одягнена, нафарбована, прикрашена гарними довгими сережками — це було занадто. У ній не було вади, яка б не ставала її достоїнством і заохоченням для графоманів, щоб оспівували ці недовершеності у віршах. Навіть срібно-чорна хустка, яку Ліза зав’язала на голові, щоб приховати пов’язку, надавала їй таємничості й циганської хвацькості.
— Кінець пакування, лялько? — Ліза ляснула в долоні й енергійно потерла руки, певно, їй було холодно в цьому вбранні. — Бо як так, то линяймо звідси.
Швеція — світ контрастів, подумала Лоренц, повертаючись до машини.
На останній відтинок дороги Лоренц зголосилася сісти за кермо. Попри те, що сипало дедалі густіше й дорога вкрилася тонким шаром снігу, машина їхала як по рейках, тихо мурмочучи, застерігаючи Зоф’ю, щоб не зловживала педаллю газу. Не зловживала, обережно їдучи по 73 шосе, яке сполучало Стокгольм з портом у Нюнесхамні.
Відчувала спокій, як завжди у Швеції. Машини перед нею й за нею для безпеки їхали зі швидкістю шістдесят кілометрів за годину, всі дотримувалися інтервалу, ніхто не підрізав. Ліза своєю ламаною польською пояснювала, що чоловік, до якого вони їдуть, це ніби її перший хлопець, він їй досі небайдужий, і вона хоче мати гарний вигляд. Анатоль розповідав про якихось своїх приятелів зі Швеції та їхню віру, обоє були саєнтологами. Кароль почав їх висміювати, але Ліза присадила його зауваженням, що ніхто родом з того страшного католенду, яким є Польща, не має права сміятися з жодної секти. На що Кароль відказав, що польська католицька трагедія почалася від шведського короля, якого вони, взагалі-то, не запрошували.
Зоф’я Лоренц з’їхала на другорядну дорогу, яка вела до Даларьо. Дорога була безлюдна, казкова, з одного боку простягався білий ліс засніжених ялинок, з другого — припорошені іржаві скелі. За півгодини доїхала до моря, навіть не до моря, а до надзвичайно розлогої берегової лінії шведського узбережжя Балтики, яку називали стокгольмським архіпелагом. Stockholms skazgard. На кількох десятках кілометрів природа втиснула тридцять тисяч малих і великих скелястих острівців, а також незліченну кількість півостровів, мисів і заток.
Найбільші острови були туристичною «Меккою», забудованими сотнями stugor, тобто дерев’яних літніх будиночків, неодмінно бордового кольору falu rod, який контрастував з білою столяркою вікон і дверей. Колір диктувала не мода, а практичні потреби — дешева фарба falu rod на основі оксиду заліза, міді й цинку споконвіку найкраще захищає дерево від суворого клімату Півночі, в якому треба змагатися зі спекотним літом, крижаними зимами та солоними вітрами.
Середні острови належали стокгольмським багатіям, які зводили там свої засклені вілли. Біля пристаней швартувалися моторні човни завбільшки з вантажівки. На малих островах свої хатинки ставив вищий середній клас, по вуха влізаючи у борги. Підписуючи нотаріальну угоду, вони уявляли собі, що проводитимуть там всі вік-енди, свята та вихідні. Закінчувалося це тим, що діти бунтували проти життя в селі, а вони через кризу брали додаткові години на роботі й добре було, якщо щастило провести на острові тиждень відпустки влітку, підрихтовуючи все, що тільки можна, воюючи з кліщами та отруйними водоростями й роздумуючи про задушливий іпотечний кредит. Але не продавали, весь час сподіваючись, що врешті виплатять борг і проведуть старість у будинку на острові мрій. Закінчувалося це зазвичай тим, що вже дорослі діти таємно продавали халупу, щоб оплатити рахунки в будинку для людей похилого віку. Найменші острівці слугували для того, щоб засмагати на них голяка й втрачати цноту в романтичному оточенні природи. А на зовсім маленьких не відбувалося нічого, купи каміння, що виступали з води, слугували тільки для того, щоб їх проклинали рибалки і щоб на них гидили чайки.
Даларьо, розташоване на краю архіпелагу, було одним із підстоличних курортів, улітку гомінким і галасливим, а о цій порі року темним, тихим, безлюдним і гнітюче депресивним, як це буває у поза курортний сезон. Лоренц їхала між наглухо забитими темними хатами, за кількасот метрів опинилася в центрі містечка, хоча «центр» — це гучно сказано. Просто тут стояли трохи більші будинки. Невеличкий пором, на якому вміщалося кільканадцять автомобілів, стояв біля набережної, і Лоренц повільно в’їхала по гуркотливому трапу на палубу. Сліди коліс Феррарі були першими на незайманому снігу і такими мали залишитися до від’їзду. Ніхто, крім них, не збирався на острів Орньо.
Подорож проламаним у кризі каналом тривала три чверті години, а коли трап з другого боку торкнувся берега, це виглядало так, ніби сталася помилка й трап опустився, не досягнувши мети. Не було видно ліхтаря, не було видно дороги, дерев, скель, забудови, навіть зачиненої будки з морозивом. Нічогісінько. У світлі порома й автомобіля кружляли тільки сніжинки. За ними простиралося темне небуття.
Молода білявка, що керувала поромом, байдуже помахала їм. Важко було сказати, чи вона з ними прощається, чи проганяє, чи, може, попереджає, щоб втратили будь-яку надію, перш ніж зануряться в безодню. Лоренц не змогла увімкнути першу передачу, щоб з’їхати з порома в невидимий простір.
— Мені не хочеться вірити, що вже темно, адже ще немає четвертої, — буркнув Кароль.
— Valkommen till Sverige, — відповіла шведка і поквапила Лоренц. — Давай, давай, близько.
Лоренц глибоко вдихнула і з’їхала, з полегкістю зітхнувши, коли передні колеса торкнулися землі. Тільки-но задні зіскочили з трапа, вже блукали чорно-білою тишею острова, минаючи дерева, скелі й покинуті забудови.
Орньо, завдовжки п’ятнадцять кілометрів і завширшки три, був одним із найбільших островів архіпелагу, однак за півгодини їзди вони ні разу не побачили світла в жодному будинку, їх не проминув жоден автомобіль, не кажучи про людину. На присипаній снігом дорозі перед ними не видно було слідів шин і важко було повірити, що не більш як за сорок кілометрів по прямій лінії від них вирує життям Стокгольм.
Якоїсь миті дорога скінчилась. Обабіч і попереду тяглася стіна лісу. Зоф’я повернулася до Лізи.
— Мабуть, ми десь не там повернули, — сказала.
— Виходимо, — відповіла шведка, вдягаючи пуховик на своє болеро.
«Нікуди не піду», — крутилося на язиці у Лоренц, але вона слухняно одяглася, вимкнула двигун і за п’ять хвилин крокувала разом з усіма через ліс. Почувалася незручно.
Невдовзі вийшли на якесь поле чи луг.
— Гляньте! — вигукнув Кароль, показуючи на вікна, що світилися жовтим за сто метрів далі. Після чого замахав руками та ногами й імпульсивно гепнувся на землю.
— Дивись, бо
