Цифрова Фортеця - Ден Браун
— Сюзанно, — сказав він. — Мені потрібно двадцять хвилин, щоб знищити файли в лабораторії системної безпеки. Коли не залишиться жодного сліду, я піду до свого термінала й вимкну «Транскод».
— Не баріться, — відповіла Сюзанна, поглянувши на важкі скляні двері. Вона знала, що допоки «Транскод» не припинить споживати аварійну електроенергію, вона залишатиметься в блоці № 3, як у тюрмі.
Стретмор відпустив двері — і вони різко замкнулися. Сюзанна бачила крізь скло, як командир зникає в темряві шифрувального відділу.
РОЗДІЛ 63
Новопридбаний моторолер Бекера натужно ревів, коли мчав під’їзною дорогою до севільського аеропорту. Від нічного холоду та напруження Девідові пальці геть усі побіліли. Його годинник показував другу ночі за місцевим часом.
Наблизившись до головного термінала, Девід виїхав на тротуар і мало не на ходу зістрибнув із мопеда. Той заторохтів по асфальту, стрельнув вихлопом і завмер. Бекер кинувся до обертальних дверей. Ноги були як ватні й погано слухалися.
«Тепер — або ніколи», — поклявся він подумки.
Термінал був стерильно-чистий і добре освітлений. Людей ніде не видно, лише прибиральник полірував підлогу. З протилежного боку просторого вестибюля продавчиня квитків замикала конторку представництва авіалінії «Іберія ерлайнз». Бекер сприйняв це як поганий знак.
Він швидко підбіг до продавчині.
— El vuelo a los Estados Unidos?
Приваблива андалузійка за конторкою поглянула на нього і всміхнулася, перепрошуючи.
— Acaba de salir. Ви трохи спізнилися. — Її слова зависли в повітрі надовго.
«Я спізнився». Бекер похнюплено опустив плечі.
— На той рейс були вільні місця?
— О, багато, — всміхнулася жінка. — Літак майже порожній. Але на рейс на восьму ранку теж є багато вільних...
— Мені треба знати, чи моя подруга потрапила на той рейс. У неї був квиток без місця.
Жінка нахмурилася.
— Вибачте, пане. Сьогодні вночі було кілька пасажирів із квитками без місця, але згідно з нашими правилами конфіденційності...
— Це надзвичайно важливо, — наполіг Бекер. — Мені просто треба знати, потрапила вона на цей рейс чи ні. І все.
Жінка кивнула з розумінням.
— Закохані посварилися?
Бекер на мить задумався. А потім сором’язливо всміхнувся.
— А що — це так помітно?
Жінка підморгнула.
— А як звуть цю жінку?
— Меґан, — із сумом проказав Девід.
Продавчиня чемно всміхнулася.
— А ваша дама має прізвище?
Бекер повільно випустив із легенів повітря. «Так, але я його не знаю!»
— Узагалі-то, ситуація досить складна. Ви сказали, що літак був майже порожній. Може, ви б якось...
— Та як же я можу вам допомогти, не знаючи прізвища...
— Послухайте, — перервав її Девід, бо в нього виникла інша ідея. — А ви були на роботі всю ніч?
Жінка кивнула.
— Я працюю від сьомої до сьомої.
— Тоді ви, можливо, бачили її. Вона — молода дівчина. їй десь п’ятнадцять або шістнадцять. А її зачіска... — Та не встиг Девід договорити, як зрозумів, що серйозно помилився.
Очі продавчині квитків підозріло звузилися.
— Вашій коханці — п’ятнадцять років?
— Та ні! — з відчаєм вигукнув Девід. — Просто я хотів сказати, що... — «От зараза!» — Може, ви все ж таки допоможете мені, бо це дуже важливо.
— Перепрошую, але не можу, — холодно відказала жінка.
— Та це зовсім не те, що ви думаєте. Мені просто треба...
— Доброї ночі, пане. — Жінка грюкнула металевою решіткою і зникла в задній кімнаті.
Бекер простогнав, підкотивши очі під лоба: «Розумно, Девіде, дуже розумно з твого боку. — Він окинув поглядом безлюдний вестибюль. Нікого й нічого. — Напевне, вона продала перстень і встигла на рейс».
І рушив до прибиральника.
— Has vista a una nina? — спитав він, перекрикуючи дзижчання пристрою для натирання кахлів. — Ви дівчину бачили?
Літній чоловік простягнув руку й вимкнув натирач.
— Га?
— Una niña! — повторив Бекер. — 3 червоно-біло-блакитним волоссям.
Прибиральник розсміявся.
— Qué fea. Яка гидота. — Він похитав головою і знову взявся за роботу.
Девід Бекер стояв на просторому майданчику термінала безлюдного аеропорту, міркуючи, що ж робити далі. Цей вечір узагалі став комедією помилок. А слова Стретмора й досі гупали в нього в голові: «Не телефонуйте, доки не дістанете персня». Глибока втома накотилася на нього. Якщо Меґан продала перстень і встигла на рейс, це означає, що перстень як у воду впав.
Бекер заплющив очі і спробував зосередитися. Що ж робити далі? Який наступний крок? Він вирішив подумати про це трохи пізніше. Бо спочатку йому треба було здійснити терміновий візит до туалету.
РОЗДІЛ 64
Сюзанна стояла сама в тьмяно освітленому блоці № 3. Її завдання було простим: увійти до термінала Ґейла, знайти його пароль і видалити всю кореспонденцію з Танкадо. Від «Цифрової фортеці» й сліду не має залишитися.
Страх, збурений наміром Стретмора зберегти пароль, щоб відімкнути ним «Цифрову фортецю», знову прокрався в її душу. їй було тривожно від шефового наміру випробувати долю; бо до цього щастило. Північна Дакота дивом опинився в них під носом і спіймався в пастку. Єдиним невирішеним лишалося питання з Девідом: він мав знайти пароль. Сюзанна сподівалася, що в нього все йде нормально.
Просуваючись по кімнаті, Сюзанна намагалася впорядкувати думки. Дивно, але чомусь тепер у цьому звичному приміщенні вона відчувала неясну тривогу. У темряві в блоці № З усе здавалося лиховісним та чужим. Та було там іще дещо. Сюзанна на мить завагалася й поглянула на замкнені двері.
«Утекти звідси неможливо. Двадцять хвилин», — нагадала вона собі.
Наближаючись до термінала Ґейла, вона відчула дивний мускусний запах — зовсім незвичний для блоку № 3. «Може, то дейонізатор зламався?» — подумалося їй. Цей запах видався їй знайомим, і від цієї думки по спині пробігся лячний холодок. Сюзанна уявила Ґейла, замкненого внизу, у величезній в’язничній камері, наповненій парою. «Невже він щось підпалив?» Вона поглянула на вентиляційні отвори і принюхалася. Але запах, здавалося, линув звідкись поблизу.
Сюзанна поглянула на мереживні двері міні-кухні. І вмить розпізнала той запах: то був одеколон... і піт.
Вона різко відсахнулася, не очікуючи побачити те, що побачила: з-за мереживних пластинок дверцят міні-кухні на неї впритул дивилися двійко очей. За якусь
