Темна вода - Андрій Анатолійович Кокотюха

Куди подівся Поляк, досі невідомо. Судячи з усього, він лишився одним із тих сотень тисяч, що пропали без вісті. А ось Косарчук попався німецькому патрулю. За фатальним збігом обставин, його впізнав один із поліцаїв — поліція набиралася з місцевих жителів, котрі ненавиділи радянську владу і виявили бажання добровільно служити німцям. Куди вони поділися під час мобілізації, ніхто не знав. Але щойно німці входили в міста і села, вони звідкись виринали і поспішали записатися на службу новій владі. Отже, інструкторові міськкому партії загрожував розстріл без суду. Тож Косарчук, рятуючи своє життя, розповів про закопані в лісі чемодани з золотом.

Це не врятувало його — знайшовши чемодани, німці все ж таки наказали стратити комуніста. Про те, як склалася подальша доля золота, журналіст не знав і чесно в цьому признався. Зате він наводить свідчення такої собі Катерини Лапоногової. Ця жінка, виявляється, нещодавно померла у віці вісімдесяти років. Свого часу вона відсиділа десять років у таборах за співпрацю з окупаційним режимом — у тому ж сорок першому німці завербували її перекладачкою в комендатуру. Дівчина погодилася, бо батько був на фронті, мама хворіла, а на руках ще маленька сестричка. Німці давали за роботу непоганий пайок, і тут вибирати не доводилося.

Так ось: німці на той час уже настільки довіряли їй, що говорили, не криючись. Тож вона знала і про пограбовані церкви, і про винесені з монастирських підвалів золоті монети, і про золото, вичищене під час обшуків у єврейських родинах. Найцікавіше — Катерина нібито сама чула, як комендант розпорядився запаяти все золото у великий сейф і завантажити його в спеціальний літак.

Куди його збиралися вивозити далі — не важливо. Адже радянській літак-винищувач почав переслідувати „фріца” в повітрі, зав’язалася коротка битва, і ворожий „мессер”, оповитий чорним димом, спікірував просто в Тихий Затон.

До недавнього часу, закінчує свою статтю Владислав Коротун, всі ці факти не були секретними, а з історії про золоті чемодани не робилося таємниці. Відомості про те, як евакуювалися цінності, про загибель комуніста Віктора Косарчука та інших, посв’ячених у таємницю, можна знайти в архівах. Правда, дотепер вважалося, що цінності зникли без сліду і назавжди втрачені. Так само відомо, що над Тихим Затоном у війну збили літак. Над тими місцями взагалі збивали не один літак, і не лише німецький.

Тільки ніхто не збирав ці факти докупи і не робив з них висновки. Крім того, ображена на радянську владу Катерина Лапоногова з принципу не розповідала нікому про те, що чула в комендатурі. Рідних та близьких у жінки не було. Лише випадково Коротуну вдалося розговорити жінку. Він готував матеріал про тих, хто постраждав від радянського режиму і досі не реабілітований. За його версією, жінка вирішила розповісти йому все тому, що відчувала — скоро помре. Саме тому попросила його не розголошувати почуте доти, доки вона жива. За цей час Коротун попрацював у архівах, зібрав потрібні відомості, додав до них історію Лапоногової — і мозаїка, за його висловом, склалася сама.

Переваривши цю інформацію і про всяк випадок прочитавши статтю ще раз, Мельник дійшов до висновку: живих учасників тих подій, які могли б бути свідками і підтвердити, правда це чи ні, сьогодні реально немає. Доведеться або перевіряти все самому, йдучи слідами Коротуна. Значить, треба йти по архівах і пірнати в паперове море. Він не знає, як до цього підійти, тому розіб’є собі об архіви лоба.

Є ще один варіант — завітати до журналіста, потрусити його і вивернути навиворіт. Для цього, звісно, треба його знайти. Годинник показував, що шукати когось на роботі вже пізно. Підключати знайомих ментів так само пізненько. Зітхнувши, Мельник прийняв єдине правильне рішення: повернутися додому і переночувати з цими новинами.

З домашнього телефону передзвонив Ользі і попросив почекати його до завтра. По голосу Мельник не зрозумів її настрою, але сподівався — їй хочеться його дочекатися.

Цієї ночі йому знову приснився страшний сон: привид у формі гітлерівського солдата, весь обліплений річною тванню, ганявся за ним серед дерев і гортанно вигукував щось про своє золото.

Ранком Мельник прийняв холодний душ, проганяючи нічні кошмари і, загорнувшись у махрового рушника, засів за телефон.

Знайти в Чернігові журналіста виявилося не надто складною справою. Важче було вмовити невідому дівчину на іншому кінці дроту дати домашню адресу і телефон Коротуна. Аби довго не гарикатися, Віталій добре поставленим ментівським голосом повідомив її: журналіст потрібен міському управлінню карного розшуку як людина, котра може допомогти в розкритті тяжкого злочину. Звісно, міліція сама може знайти його адресу і вирахувати телефон, в тому числі — мобільний. Але на це піде трошки більше часу, ніж у тому випадку, коли ці дані дадуть у редакції. А за цей час події можуть помінятися. Якщо через упертість працівників газети злочин не буде розкрито, і небезпечний злочинець зникне, то з’являться всі підстави звинуватити когось із працівників редакції в співучасті. Або притягнути до відповідальності за чинення перепон правоохоронцям. Враховуючи недосконале українське законодавство, таке провернути дуже легко. Отже, шановній колезі Коротуна краще не нариватися на пригоди.

Не ясно, що злякало дівчину більше — тон, яким із нею говорили, чи суворе попередження, але вона видала Мельнику потрібний номер телефону. Коротун виявився ще вдома, хоча, як почув від нього Віталій, за півгодини вибігає на важливу зустріч. Тому...

— Давайте без тому, — різко обірвав його Мельник. — Дочекайтеся мене, будь ласка, вдома. Це в ваших же інтересах.

— А в чому справа? Що я такого зробив?

— Поки що нічого. Я хочу вас про дещо запитати. І не думайте, що зі мною можна гратися в доганялки. Чернігів — місто маленьке.

Досить гратися в партизан. За вчорашній день ці ігрища Віталію набридли. До того ж він чомусь був певен: навіть якщо Заруба і приставив до нього вчора якісь „ноги”, сьогодні він не стане цього робити. Адже, мабуть, переконався — його попередження діють,