Джерело - Ден Браун

Він зібрався заводити машину.

Авіла почувався повним дурнем. Марко — практично ще хлопчак, утричі молодший за нього, без ноги — намагається допомогти так само постраждалій людині, а він віддячив йому скептицизмом і зверхністю…

— Ні, — сказав адмірал. — Пробачте мені, Марку. Я матиму за честь почути проповідь цієї людини.

Розділ 49

Лобове скло Едмондової «тесли» було широке й непомітно переходило в дах машини десь за головою Ленґдона, від чого в нього складалося химерне враження, що він летить у скляній кульці.

Ведучи машину по шосе через ліс на північ від Барселони, Ленґдон здивувався, виявивши, що сильно перевищує ліміт швидкості цієї дороги — 120 км/год. Із безгучним електричним двигуном і лінійним прискоренням від будь-якої швидкості відчуття було приблизно однакове.

На сидінні поряд Амбра шукала новини в інтернеті на великому комп’ютерному дисплеї, вмонтованому в приладову панель, переказуючи найважливіше Ленґдонові. Писали про цілу сіть інтриг, дедалі хитромудріших, серед яких були й чутки, ніби єпископ Вальдеспіно таємно переказує гроші антипапі пальмаріанської церкви — який, за підозрами, має військові зв’язки з консервативними карлістами і, ймовірно, стоїть за смертю не лише Едмонда, а й Саєда аль-Фадла і рабі Єгуди Кьовеша.

У міру того як Амбра читала новини, ставало дедалі зрозумілішим: засоби масової інформації по всьому світу цікавить те саме питання: що ж таке міг відкрити Едмонд Кірш, яке могло б загрожувати впливовому єпископу й консервативній католицькій секті — аж до того, що вони спланували вбивство, аби змусити науковця замовкнути?

— Кількість глядачів просто неймовірна, — сказала Амбра, відриваючись від екрана. — Цікавість суспільства до цієї події безпрецедентна… просто немовби всі очі до неї прикуті.

Тієї миті Ленґдон зрозумів: у жахливого вбивства Едмонда, можливо, є макабричний позитивний бік. За такої уваги преси глобальна аудиторія Кірша зросла значно більше, ніж він міг собі в житті уявити. У ці хвилини щойно померлий Едмонд був у всіх на вустах.

Від цієї думки Ленґдон відчув ще більшу рішучість досягнути мети — знайти сорокасемизначний пароль Едмонда й показати його презентацію світові.

— Від Хуліана поки що жодних коментарів немає, — дещо здивовано зазначила Амбра. — З палацу ні слуху ні духу. Це якесь безглуздя. Я знаю їхню піар-координаторку Моніку Мартін — вона всіма силами стоїть за прозорість, за оприлюднення інформації з перших вуст до того, як преса все перекрутить. Не сумніваюся, вона вмовляє Хуліана виступити з заявою.

Ленґдон гадав, що вона має рацію. Оскільки засоби масової інформації вже почали звинувачувати головного духівника при палаці у змові — можливо, навіть убивстві, — здавалося логічним, що Хуліан мав би зробити якусь офіційну заяву, хоча б сказати, що в палаці перевіряють ці підозри.

— Особливо, — додав Ленґдон, — з огляду на те, що майбутня дружина короля стояла просто біля Едмонда, коли його вбили. На його місці могла бути ти, Амбро. Принц щонайменше мав би сказати, що відчуває полегшення, знаючи, що ти жива й здорова.

— Не певна, що він його відчуває, — спокійно сказала вона, вимикаючи браузер і відкидаючись на спинку.

Ленґдон поглянув на неї.

— Ну, хай там як, а я особисто радий, що ти в безпеці. Не певен, що сьогодні впорався б сам, без тебе.

— Сам? — почувся знайомий акцент із колонок автівки. — Швидко ж ми добро забуваємо!

Ленґдон засміявся, почувши обурення Вінстона.

— Вінстоне, Едмонд справді програмував вас на невпевненість і схильність ображатися?

— Ні, — відказав той. — Він запрограмував мене з тим, аби спостерігати, вивчати й наслідувати людську поведінку. А те, що я щойно сказав, — то була радше спроба пожартувати: Едмонд намагався розвинути в мене почуття гумору. Його запрограмувати не можна… можна лише навчитися.

— Ну то ви чудово вчитесь.

— Справді? — і Вінстон благально додав: — Може, ви б іще раз це повторили?

Ленґдон засміявся вголос.

— Ну, як я сказав, ви чудово вчитесь.

Тим часом Амбра повернулася на ту сторінку, що її дисплей показував за замовчуванням, — навігатор, у якому на супутниковій фотографії було видно маленьку «аватарку» машини. Ленґдон бачив, що вони проїхали між гір Кольсерола і виїхали на шосе B-20 у напрямку Барселони. Південніше на знімку увагу Ленґдона привернуло дещо незвичайне: щось ніби ліс посеред міської забудови. Зелена зона була видовжена й не мала чіткої форми, нагадуючи гігантську амебу.

— Це парк Ґуеля? — спитав він.

Амбра поглянула на екран і відказала:

— Точно!

— Едмонд часто там зупинявся, — додав Вінстон, — їдучи додому з аеропорту.

Ленґдон не здивувався. Парк Ґуеля — один з найвідоміших шедеврів Антоніо Ґауді, того самого архітектора й митця, чия робота прикрашала чохол Едмондового смартфона. «Ґауді багато в чому був такий, як Едмонд, — подумав Ленґдон. — Геній-візіонер, якому не писані звичні правила».

Захоплений учень природи, Антоніо Ґауді черпав натхнення з живих форм, так що «Божий світ природи» допомагав йому створювати біоморфні будівлі, які немовби самі виросли з землі. «Природа не знає прямих ліній», — колись виголосив він афористично. Так само і в його витворах прямих ліній мало.

Часто званий предтечею «живої архітектури» та «біодизайну», Ґауді винайшов не бачені до того техніки в роботі з деревом, металом, склом і керамікою, аби вбрати свої будівлі в чарівні кольорові «шкури».

Навіть сьогодні, майже через сто років після смерті архітектора, туристи з усього світу з’їжджаються до Барселони подивитися на його самобутній модернізм. Він створював парки, громадські й приватні будівлі, і, звичайно, його magnum opus є Саграда Фамілія — велична католицька базиліка, чиї шпилі-хмарочоси, схожі на морські губки, панують над краєвидом Барселони і, за словами критиків, «не схожі ні на що в усій історії мистецтва».

Ленґдон завжди захоплювався сміливо вимріяною Ґауді базилікою Саграда Фамілія — настільки колосальною, що її будують досі, ось уже майже 140 років після закладення підмурівків.

І тепер, коли Ленґдон дивився на супутниковий знімок парку Ґуеля, то згадав, як уперше побував там у студентські роки — гуляв під дивовижною колонадою, схожою на ліс, сидів на химерної форми лавках, заходив у гроти, дивився на фонтани, схожі на риб і драконів, бачив звивисту білу стіну, яка вигинається настільки природно, що нагадує такий собі джгутик велетенської одноклітинної істоти.

— Едмонд любив усі витвори Ґауді, — продовжив Вінстон, — особливо концепцію природи як органічного мистецтва.

Ленґдон знову повернувся думкою до відкриття Едмонда. Природа… Органіка… Створення світу… Згадав славетні ґаудівські panots — шестикутні плитки, які він створив для барселонських хідників. На кожну нанесено візерунок із на перший погляд випадкових кривуль, але, коли плитки правильним