Джерело - Ден Браун
Авіла подивився на під’їзний шлях, який розгалужувався, утворюючи три паралельні дороги, обсаджені пальмами. На його здивування, на території, куди не кинь оком, стояли сотні припаркованих машин — розкішні седани, розвалені автобуси, заляпані багнюкою мопеди… усе, що тільки можна собі уявити.
Марко проминув їх усі, прямуючи просто до головного двору, де його побачив охоронець, поглянув на годинник і показав на вільне місце для паркування — вочевидь, спеціально зарезервоване для них.
— Ми трохи спізнилися, — сказав Марко. — Ходімо швидко всередину.
Авіла хотів був щось відповісти, але слова застрягли в нього в горлі.
Він саме побачив вивіску на церкві:
Iglesia Católica Palmariana
«Боже мій! — здригнувся Авіла. — Я чув про цю церкву!»
Він подивився на Марка, намагаючись заспокоїти серце, яке шалено калатало.
— Це ваша церква, Марку? — намагався витримати якомога рівніший тон Авіла. — Ви… пальмаріанин?
Марко всміхнувся.
— Ви так вимовляєте це слово, наче то якась хвороба. Я — просто вірний католик, який вважає, що Рим збочив з істинного шляху.
Авіла знову поглянув на храм. Дивна заява Марка про знайомство з папою тепер стала зрозуміла. «Папа тут, в Іспанії»…
Кілька років тому по каналу Sur показували документальний фільм під назвою «La Iglesia Oscura»[60], у якому розкривалися деякі таємниці пальмаріанської церкви. Авіла з подивом дізнався, що така дивна церква існує, не кажучи вже про те, що кількість її парафіян і впливовість зростають.
За переказом, пальмаріанську церкву заснували після того, як місцеві жителі бачили кілька містичних видінь у поблизькому полі. Стверджували, що їм з’явилася Діва Марія й суворо попередила: в католицькій церкві стало багато «єресі модернізму», й істинну віру необхідно захистити.
Пресвята Діва закликала пальмаріан започаткувати альтернативну церкву й відректися від нинішнього папи як не гідного цього звання. Це переконання, що папа у Ватикані не є істинним понтифіком, отримало назву седевакантизму — віри в те, що престол святого Петра є буквально «вакантним», порожнім.
Понад те, пальмаріани вважають «істинним» папою свого засновника — Клементе Домінґеса-і-Ґомеса, який узяв ім’я папи Григорія XVII. За папи Григорія — «антипапи» з точки зору переважної більшості католиків — пальмаріанська церква впевнено розрослась. У 2005 році, коли папа Григорій помер під час великодньої служби, його прихильники сприйняли такий час смерті як добре знамення, що підтвердило безпосередній зв’язок покійного з Богом.
Тепер Авіла дивився на потужний храм — і той викликав у нього мимоволі зловісні відчуття.
«Хай там який нинішній антипапа — мені немає інтересу зустрічатися з ним».
На додачу до зухвалої критики римського понтифіка, пальмаріанську церкву звинувачували в ідеологічній обробці вірян, у залякуванні під маскою культу і навіть у кількох загадкових смертях, зокрема парафіянки Бріджит Кросбі, яка, за твердженням адвокатів родини, «не змогла втекти» від однієї з ірландських пальмаріанських церков.
Авіла не хотів поводитися нечемно з новим другом, але такого він від цієї поїздки не очікував.
— Марку, — ніяково зіхтнув він, — вибачте, але не думаю, що я зможу це зробити.
— У мене було відчуття, що ви це скажете, — відказав Марко, на перший погляд, абсолютно врівноважено. — І, визнаю, коли я опинився тут уперше, то відчував точно те саме. Я теж знав усілякі недобрі чутки, але, запевняю вас, це не що інше, як умисне очорнення з боку Ватикану.
«Чи варто нарікати на Ватикан? — подумав Авіла. — Адже ваша церква взагалі їх не визнає!»
— Рим потребував приводу, щоб відлучити нас від церкви, то почав поширювати неправду. Багато років з Ватикану поширювалася дезінформація щодо пальмаріан.
Авіла підійшов до величного собору посеред пустельної місцевості. Щось тут було не так.
— Я не розумію, — сказав він. — Якщо у вас немає зв’язків з Ватиканом, то звідки ж гроші?
Марко всміхнувся.
— Ви будете вражені, якщо дізнаєтеся кількість таємних пальмаріан серед католицького духовенства. В Іспанії існує багато консервативних католицьких парафій, яким не подобаються ліберальні зміни, що їх запроваджує Рим, тож вони тихенько передають гроші в такі церкви, як наша, де традиції лишаються міцними.
Відповідь була дуже несподівана, але Авілі видалася правдивою. У нього теж було відчуття наростання розкольницьких настроїв у католицькій церкві — прірва між тими, хто вважав, що церква повинна або модернізуватись, або загинути, і тими, хто вважав, що істинна мета церкви — лишатися незмінною посеред мінливого світу.
— Нинішній папа — чоловік непересічний, — сказав Марко. — Я розповів йому про вас, і він сказав, що матиме за честь привітати в нашій церкві орденоносного військового офіцера й після сьогоднішньої служби зустрінеться з вами особисто. Як і його попередники, він був військовим до того, як прийшов до Бога, і розуміє, через що ви пройшли. Я не сумніваюся: його точка зору допоможе вам знайти спокій.
Марко відчинив двері, щоб вийти, однак Авіла не міг поворухнутися. Він так і сидів на місці, дивився на масивну споруду й почувався винним у сліпій упередженості перед цими людьми. По правді, він нічого не знав про пальмаріанську церкву, крім чуток, — проте й у Ватикані не все чисто. Понад те, власна церква Авіли не допомогла йому після тієї катастрофи. «Пробачте своїх ворогів, — казала йому черниця, — підставте другу щоку».
— Луїсе, послухайте, — прошепотів Марко. — Я розумію, що завіз вас сюди частково хитрощами, але мої наміри чисті… Я хотів, щоб ви побачили цього чоловіка. Його думки докорінно змінили моє життя. Коли я втратив ногу — зі мною було те, що з вами. Я хотів померти. Я провалювався в пітьму, а його слова дали мені сенс життя. Просто ходіть і послухайте його проповідь.
Авіла завагався:
— Я радий за вас, Марку. Але, думаю, я сам непогано впораюся.
— Непогано? — розсміявся молодий чоловік. — Тиждень тому ви приставили до голови пістолет і натисли на гачок. Куди вже гірше, друже!
«Він має рацію, — зрозумів Авіла. — А мине ще тиждень, терапія скінчиться, повернуся додому — і все буде по-старому».
— Чого вам боятися? — не відступався Марко. — Ви ж адмірал! Дорослий дядько, командували кораблем! Невже вам страшно, що папа за десять хвилин заморочить вам голову й візьме в заручники?
«Та я і сам не певен, чого боюся», — подумав Авіла, дивлячись на свою поранену ногу й відчуваючи себе дивно малим і безсилим. Більшу частину життя він за щось відповідав, кимось командував. Коли ж хтось командував ним, адмірал почувався непевно.
— Ну нехай, — нарешті промовив Марко, пристібаючи ремінь. — Вибачте. Бачу, що ви