Рембо - Девід Моррелл

Мучитися він буде довго. Легко померти йому не судилося.

Полонений був мертвотно-блідий. Шкіра на зап’ястях, перетягнених ременями, здерта. По руках текла кров.

Шрами від цих порізів залишаться надовго. Це Рембо знав із власного досвіду.

Рахунок, за яким заплатить сержант Тай, зростає.

Чоловік, який висів на хресті, уже не ворушився. Але коли Рембо доторкнувся до худої шиї, намацуючи пульс, повіки полоненого здригнулися. Погляд із зусиллям зосередився на Рембо. Під лівим оком в американця розпливався величезний синець.

Що… — прошепотів він потрісканими губами.

Рембо підніс руку до губ полоненого, іншою рукою перерізав ремені, що зв’язували його. Ще секунда — і той зісковзнув униз. Рембо підхопив його.

Американець? — прошептав полонений у нього над вухом.

Тс-с-с! — осадив його Рембо. — Мовчи!

Він підняв знесиленого полоненого собі на плечі та побіг, пригинаючись якнайнижче.

Там… інші, — прошамкотів полонений.

Рембо подумки відповів йому: «Не бійся. Даю тобі слово, їх урятують».

Раптово чорноту ночі прорізав яскравий промінь прожектора й вихопив із темряви фігуру Рембо з його ношею. Вибору в нього не було. Він опустив полоненого на землю, миттєво вставив стрілу у свій лук і вистрілив.

Вартовий на вишці скорчився, не встигнувши охнути, коли стріла з гострим зазубреним наконечником уп’ялася йому в груди.

Промінь прожектора припинив свій рух і завмер на кущі папороті.

Рембо квапливо підхопив американця й понісся до колючої огорожі.

У цей час вартовий, який ходив по табору, помітив, що прожектор метнувся кудись убік. Він придивився до заростей папороті, на які переметнувся промінь світла, і потім підняв очі вгору, намагаючись зрозуміти, що відбувається на вежі.

За мить Рембо метнув свій ніж. Вартовий ще встиг би скрикнути від болю, якби ніж, що мітив точно в горло, не перерізав голосові зв’язки. Вартовий, закотивши очі, упав на землю.

Рембо витяг ніж із тіла. Обтер закривавлене лезо об траву.

Дріт виник перед ним раптово. Він перерізав його своїм лезом-виделкою та, згинаючись у три погибелі, рвонув до лісу.

Прожектор на іншій вежі все-таки намацав утікачів.

О, чорт!

Знову поклавши на землю непритомного американця, Рембо вклав стрілу у свій лук, і тятива, натягнута із силою в сотню фунтів, могутнім ривком відправила стрілу в смертоносний політ.

Прожектор на вежі перекинувся, промінь світла вперся в небо. Рембо зрозумів, що стріла досягла мети. Незвичайне положення ліхтаря незабаром приверне увагу охорони. Він дав собі п’ять секунд на те, щоб відійти на безпечну відстань.

РОЗДІЛ 11

Коу причаїлася в чагарнику, марно намагаючись побачити, що діється в таборі. Серце її скажено билося. їй здавалося, що вона прочекала години дві, хоча Рембо залишив її тут всього п’ятнадцять хвилин назад.

Після того як жінка із села зникла в бараку, табір знову затих і занурився в пітьму. Усе було, як і раніше, спокійно, хоча вона знала, що там, у самому лігвищі ворога, робить свою справу Рембо.

Вона здригнулася й закусила губу, коли промінь прожектора освітив бараки. Промінь завмер, ковзнувши в густу папороть, і вона затаїла подих. Але от із протилежного боку засвітив ще один прожектор. Не встигла вона злякатися, як його промінь уперся в небо.

Злякані крики пролунали над нетрями.

На руку дівчини, яка притиснулася до землі, опустився важкий солдатський чобіт. Коу скрикнула від болю: до неї наблизилося обличчя в’єтнамського солдата, який націлив автомат просто їй в обличчя.

Пальці на спусковому гачку напружилися.

Раптом пролунав свист, і в шию солдата вп’ялася стріла. Він не встиг зробити ні кроку — стріла прибила його до дерева.

Раптом поруч із нею опинився Рембо. Обм’якле тіло лежало в нього на плечі.

Рембо жестом показав на гірський перевал, через який вони прийшли сюди. Він міг би й не нагадувати їй: Коу вже поспішила туди.

За ними, у таборі, пролунав свист, зазвучали крики солдатів.

Не пам’ятаючи себе з переляку, вона запекло дерлася схилом, чіпляючись за коріння дерев.

Незважаючи на паніку, що охопила її, вона помітила: Рембо навіть з важкою ношею на плечах тримався попереду неї.

РОЗДІЛ 12

Запам’ятайте, полковнику, ви самі напросилися, — промовив позаду Мердок. — Я відмовляв вас. Поспішаєте на власний, вибачте мене, похорон.

Траутмен навіть не обернувся. Він засунув свій пістолету кобуру та вийшов з ангара.

Еріксон і Дойл стягали з вертольота маскувальне покриття. Першим у машину заскочив Еріксон, за ним Дойл. Могутні двигуни почали розігріватися, гудіння підсилювалося, переходячи в ревіння.

Сівши поруч із пілотами, Траутмен сказав:

Заждалися, хлопці. Через годину будемо на місці.

Дойл жував гумку, від нього разило марихуаною.

Чому б вам не подивитися правді в очі? Хлопець у вас класний. Супермен загалом. Але він, напевно, давно гниє в тім лісі. Ми летимо на цей пікнік, тільки щоб ви заспокоїлися.

Сам заспокойся, — обірвав його Еріксон і повернувся до Траутмена. — Вибачте, мій товариш не вражає гарними манерами. Він просто боїться, що ми марно витратимо пальне.

Час ми зараз витрачаємо марно, де точно, — відповів Траутмен. — Піднімай своє чортове корито в повітря, інакше я сам сяду за штурвал.

Ну годі вам, — примирливо сказав Дойл, — потерпіти не можете.

Еріксон зосередився на приладах. Літак відірвався від землі.

Старий добрий В’єтнам, — не вгавав Дойл. — От уже справді свято, що завжди з тобою.

РОЗДІЛ 13

Американець відкрив очі, перевів здивований погляд на Коу. Рембо, який пройшов ґрунтовну медичну підготовку, перевірив його пульс.

Вони вирішили зробити зупинку лише після того, як шум погоні затих удалині.

Це не сон? — слабко промовив американець. — Невже це не сон?

Будь упевнений, — відгукнувся Рембо, який дозволив розслабитися м’язам на короткий час перед тим, як знову взяти свою ношу.

Американець облизнув потріскані губи. Він ледве підбирав слова.

Ви, хлопці, не подумайте… Я весь час із ким-небудь розмовляю. То з дівчиною своєю, то з мамою. І з батьком теж.

Помовч краще.

Скільки ж їм років тепер? — Свідомість його повільно, але прояснялася. — Може, батьків і живих немає. Але ви… ви… живі? Ви не снитеся мені? Ви відвезете мене додому?

«Господи ти, Боже мій, — подумав Рембо. — Де він, дім?»

А куди ж ще? — сказав він уголос і додав. — Як тебе звати?

Бенкс. Лейтенант ВПС.

Американець спробував сісти. На очах його стояли сльози. — Це чудо, — прошепотів він. — Спасибі!

РОЗДІЛ 14

Важко дихаючи, вони долали останні кілометри джунглів. Ледве не котилися по кам’янистому спуску берегу. Сампан чекав їх, погойдуючись на воді.

Кін дивився на них, не приховуючи подиву.

Ну, чого чекаєш? — хрипло кинув