Чужа гра - Сергій Ухачевський

Їх ховали в Чорнополі. Три труни в одному домі. Попрощатися прийшли не лише родичі. Був Швець, Завада, Краснов, Гаркавий і друзі-бандити, їх устигли охрестити «Шарик і Ролик». По будинку, наче тіні, ходили Ангел з Князем, Кіркуєв.

На похорон передали вінки з багатьох міст України, з усіх закутків колишнього СРСР, Сполучених Штатів, Німеччини, Австрії, Кіпру, Ізраїлю і Бразилії. Два головних Чорнопільських готелі не змогли вмістити прибулих. Міліція та гебісти ходили як по голках, шоковано спостерігаючи за такою кількістю відомих бандитів. Їм на допомогу приїхали столичні альфівці, львівський «Беркут», прибув Максимів.

Біля будинку Анджея припаркувалось понад півсотні дорогих авто. Міліційна машина кілька разів проїжджала вздовж колони, фільмуючи номери машин та обличчя людей, котрі тут крутилися.

Зала на першому поверсі була місткою, більшість із тих, хто приїхав висловити Ірині співчуття, розташувалися довкола трун і стиха говорили тільки хороше про покійних.

Ірина була наче поза цим дійством. Наморочилося у голові, ліки, що їх дав лікар, ввели у стан прострації. Багато вінків, квітів, але запаху похорону немає. Чорними куртинами прикрито незавершений ремонт і сліди вибухів, чути запах фарби. Голі стіни таємниче відлунюють шепіт присутніх. Ніхто не плаче.

Підійшов Князь. Присів поруч.

— Як себе почуваєш? — запитав.

— Ніяк.

— Зараз під’їдуть московські бродяги, привітайся з ними.

Ірина подумала, що «бродяги» це — мандрівники, але, судячи із зовнішності, вони більше мандрували по зонах. Згодом дізналася, що на жаргоні «бродяга» означає «злочинний авторитет», який значну частину життя «блукав» по в’язницях.

Приїхали Смик та Мелон, що нагадував гарбузоподібного мільйонера[16], мальованого у сатиричних радянських виданнях. Бракувало чорного фрака, циліндра, сигари в зубах і в руці мішечка з символом $. Цей спітнілий опецьок поцілував вдову в щоку і промовив кілька слів чеською. Смик переклав: «Прикро, що так сталося. В моїй особі ви завжди знайдете друга і захисника»…

Ірина байдуже приймала співчуття та поцілунки гостей. Бажаючих сказати кілька слів і заручитися підтримкою Князя, який займав місце покійного, було багато.

Убиті лежали в трунах смиренно, як і належить покійним. «Коли б не вся ця історія з незалежністю, — подумала Ірина, — вони так і жили б — тихо». Андрій лежав у труні з незручно підігнутими ногами. Увечері його мали були перекласти в іншу. Чоло накрите — автоматна черга зірвала шматок черепа. Одне око залишалося напіврозплющеним, наче підглядав за перебігом подій, впевнюючись, що на похороні присутні ті, кому належить тут бути. Ірині здавалося, що він раптово захоче випростатися, щоб зручніше влягтися в цьому ящику. Покійний так і жив, не вписуючись у рамки законів.

А вона залишилася одна в чужому, жорстокому світі. Подумала про Василька. Як сприйме смерть батьків? Та й чи довго йому жити з хворобою? Ні, про таке — й думати годі.

Підійшов Кіркуєв, щось стиха сказав Князеві. Ігор відійшов. Валентин присів поруч.

— Як ти? — запитав словами, що й усі.

— Нормально.

— Можна, щоб Оленка прийшла? Сама не наважується.

— На похорон не запрошують.

Валентин мав стомлений вигляд. Другу добу влаштовував людей, що приїхали здалеку, організував для них харчування в міських ресторанах. Виставляв охорону.

З ініціативи Паші почався збір грошей для вдови. Давали від ста доларів до двох тисяч. Гаркавий, Краснов, Шарик, Карась та Паша дали їй кредитну картку на сто тисяч. Гроші не могли повернути ні батьків, ні чоловіка. Вона узяла їх, заздалегідь знаючи, що витратить на лікування Василька.

Коли Князь знову став поруч, попросила, щоб допоміг їй продати будинок і квартиру батьків.

— Поїдеш до Києва? — запитав.

— Тут мене нічого не утримує. Заберу Василька, куплю в Боярці будиночок та й будемо якось жити.

— Ходімо на кухню, трішки перепочинеш. Треба підкріпитися…

На кухні сиділо десятків зо два кримінальних пик, випивали, курили анашу і стиха розмовляли. В іншій кімнаті розмовляли Краснов з Гаркавим. У третій — Паша з «Шариком-Роликом» обговорювали своє. У спальні на канапі лежала свекруха, біля неї порались лікарі швидкої. Свекор з відсутнім поглядом стояв поряд.

Князь з Іриною присіли на табуретках у коридорі.

— Андрій залишив заповіт, де свої частки у фірмах заповідав тобі. До наших справ не матимеш доступу, але відсотки отримуватимеш вчасно… На його рахунку в Австрії лежить вісімсот тисяч доларів. Це твої гроші…

—… Я нікому не казала, Ігорю… я вагітна… Здається. Важко сказати точно…

— Зараз поговорю з лікарем, щоб ти бува не зірвала вагітність через переживання.

— Нікому поки не розповідай. Дивне відчуття. Андрій мертвий, а в мені зароджується його дитина…

— За церковними канонами душа його ще сорок днів перебуватиме на землі. Так що він десь поряд, і радіє з того, що почув.

— Будь біля мене, мені так самотньо…

— Добре.

Ігор пішов консультуватися з лікарем. Підійшла Оленка, дівчина сказала кілька банальних слів і сіла поруч.

— Як ти? — запитала.

— Не знаю, що й сказати. Сьогодні всі тільки й питають: «Як ти?». Невже люди не вигадали якихось інших слів?!

— Мені шкода, прийми співчуття, — ображено звелася, але Ірина затримала:

— Не гнівайся. А що у тебе? Чому не була в Тетяни на весіллі?

— Тобі, мабуть, передали мої слова… Вибач, я з тим Шлапаком… Рятували тільки коньяк і Валентин.

— Тепер легше?

— На це треба більше часу… Хоча… Коли побачила, яке воно вбоге, як повзав переді мною на колінах… Огидно.

— У вас з Валентином серйозно?

— Мені важко бути одній. Не люблю його…