Безцінний - Зигмунт Мілошевський

— Жодної маячні, це прекрасні слова, і наші слухачі…

Скрипучий голос Сильвії поступився вокалістові з «Рамштайн», який хрипів у своїй баладі про те, що «не можу існувати без тебе, а з тобою я самотній».

«Тримайся праворуч», — скомандувала леді-доміна за Гамбургом, коли наближалися до в’їзду на автостраду А7 за сто кілометрів від данського кордону. Мщонів залишився за сім годин їзди і вісімсот п’ятдесят кілометрів позаду. Кароль знову сидів за кермом і впевненою рукою проводив їх крізь дедалі інтенсивніший о цій порі надвечірній рух. Почався сніг, і смертельно нудні й одноманітні в цій місцевості німці поховалися від заметілі.

Тривалий час обговорювали події у Нью-Рошелл і те, що вони могли означати.

— Той чоловік не просто якийсь злодій чи охоронець, — пояснював Ґмітрук, говорячи про таємничого переслідувача Зоф’ї. — Це радше хтось, про кого ви читали тільки в книжках. Самотній найманець, професіонал, який виконує замовлення для того, хто більше заплатить. А чи це буде ревнива дружина, жадібна корпорація чи уряд Російської Федерації, це вже не має значення. Значення для нього мають дві речі: ціль і чек. Ми перевірили візитку, записи з Окенча того дня, коли ми летіли, і ще декілька джерел. Взяли дані в американській Митно-прикордонній службі. Такої людини як пан Леонґ не існує. І йдеться не тільки про прізвище та адресу з візитки, це очевидно. Не існує також його обличчя, не існує відбитків пальців. Це тінь.

— Тінь? — Лоренц почула свій голос, який долинав десь наче здалеку.

— Так. Я знаю, що це звучить як загадка з фільму класу Б. Але повір мені, тіні існують. Як правило, це люди, які працювали в службах однієї з кількох держав, відомих безкомпромісністю своїх починань. Штати, Росія, Ізраїль, Велика Британія. Після якоїсь винятково потворної акції довірена особа позбувається їх під час затирання слідів і в нагороду чистить картотеку, дозволяючи почати життя спочатку. Деякі використовують такий шанс, купують будинок у Мексиці біля моря й ловлять там собі рибу. Деякі починають продавати свої знання й уміння, стаючи, даруйте на слові, аристократами злочину.

Докторка Зоф’я Лоренц хвилину мовчала, вдивляючись у сніг, що кружляв за вікном у похмурій сірості зимового вечора.

— Але ти ж несерйозно, правда? Справді хочеш мене переконати, що існують професійні вбивці без обличчя і папілярних ліній, з пачкою паспортів у шухляді і снайперською гвинтівкою, захованою в білій трості, які продають свої послуги російським бізнесменам і американським президентам? Що це? Шістдесяті? «День Шакала»[63]? Чи я схожа на Де Голля?

Ґмітрук скривився.

— Мені шкода.

— І ця тінь полює саме на мене?

— Мені справді шкода.

— Це важливий підказ, — подала голос Ліза.

— І чому б це мав бути «важливий підказ»?

— Тому що полює на тебе, — відказав Кароль. — Не на мене, не на майора і не на північну принцесу. З якихось причин йому потрібна ти.

— Чудово. Є ще якісь міркування?

— Гонконг, — сказала Ліза. — Казав, що є з Гонконг, щоб не говорив, звідки є.

Ґмітрук повернувся і подивився на шведку зі справді великою повагою.

— Слушно. Це свідчило б, що він не американець і не британець. Що не може позбутися акценту, а представляючись людиною, що мешкає або виховувалася в Гонконзі, дивному британсько-китайському утворенні, статусу якого ніхто не розуміє, це вирішує проблему. Ніхто вже не замислюється, звідки походить акцент незнайомця.

Лоренц відчула себе дуже втомленою.

— Гаразд, припустимо, що професійний убивця з таємничої країни Неамерики на мене полює. Однак це не відповідь на найважливіше запитання: хто йому це замовив і навіщо? Навіщо комусь вбивати звичайну чиновницю з якоїсь другорядної країни?

— А це якраз зрозуміло, — відповів Кароль. — Щоб ти не знайшла Рафаеля.

— Ще недавно ти переконував, що тільки дурні польські патріоти зацікавлені у шматку помальованої дошки.

— Я не передумав. Тим більше дивуюсь, але все свідчить про це. Це як у Конан Дойля: якщо викреслиш усі неправильні рішення, то те, що залишиться, хоч яким би неправдоподібним не було, має бути правильним. Давайте по черзі. З чого почалася вся ця справа?

— З інформації. Ми отримали знімки та інформацію, що Юнак знаходиться у Ричмонда і що спроба його легального повернення, по-перше, викличе скандал, по-друге, спричинить те, що американці все заперечуватимуть, а Юнак зникне на віки.

— Відомо, звідки походила ця інформація? — Кароль звернувся з цим запитанням до Ґмітрука, що вдивлявся в темряву за вікном. — Майоре, я запитую, чи відомо, звідки походила ця інформація?

— Мене можуть посадити за це до в’язниці, — спокійно відповів Ґмітрук. — Але байдуже. Не скажу вам прізвища, але це член Конгресу, близький приятель нашого посла у Вашингтоні, досить пропольський, за часів Клінтона його навіть сватали на посла у Варшаві. У нас немає підстав припускати, що він у це замішаний. Гадаю, його просто запросили до Ричмонда, сподіваючись, що справа вигорить.

Кароль мовчав хвилину, великі фури, які вони обганяли, одна за одною миготіли праворуч і зникали позаду, обляпуючи їх потоками снігової багнюки.

— Це означає, що за пасткою стоїть хтось із кола Ричмонда, сумніваюся, що він сам, бо навіщо така акція американсько-канадському деревообробному магнатові.

— Не забуваймо, що це добрий знайомий віце-президента Сполучених Штатів, — докинула Зоф’я.

— Не забуваймо. Зараз ми все одно не докопаємося, хто за цим стоїть. Хтось, таємничий приятель Ричмонда, зробив так, щоб інформація дійшла до Польщі. На яку реакцію розраховував? На крадіжку, інакше для нього не було б так важливо донести, що картина зникне, якщо ми спробуємо її повернути легально. Він міг припускати, що польська влада вибере людей, які найбільше підходять для такої операції. Вони знаються на мистецтві, знають проблеми реституції, знають галузь. Ну і зможуть щось украсти. Одне слово, таємничий хтось передбачив нас. Мабуть, не на сто відсотків, але закладаюся, що він вписав докторку Зоф’ю Лоренц на перше місце у своєму списку. Що полегшувало стеження за нашими починаннями, vide[64] містер Гонконг у літаку. Гадаю, можемо визнати, що наша супертаємна операція не була таємною жодної хвилини. Розумієте?

Покивали головами, зацікавлені у продовженні.

— Я міркував уночі, власне, взагалі не спав, — глянув у дзеркальце заднього виду, щоб зустріти погляд Лоренц, але в неї навіть повіки не здригнулися, — який сенс мало вплутувати нас у провальне пограбування?

— Якщо хтось хотів мене прибрати, міг би мене застрелити, коли я вночі бігла через кущі біля Гроховської[65]. Немає нічого простішого.

— Точно. І єдина відповідь, яка витримує критику, це та, що нас хотіли втягнути в крадіжку фальшивого Рафаеля, щоб