Аптекар - Стефані Маєр

— Та тільки мені потрібна воля ні від когось, а саме від нього, — зітхнув він. — Кев завжди так поводився, навіть змалку. Має завжди верховодити, бути в центрі уваги.

— Дивні риси для шпигуна.

— Мабуть, він навчився придушувати ці інстинкти, коли працює, а коли не працює, то все це пробивається назовні.

— Мені таке не відоме. Я була єдиною дитиною у сім’ї.

— Ой, як тобі поталанило, — знову зітхнув він.

— Напевно, він не такий лихий. — І чому це я Кевіна захищаю? — дивувалась вона. Мабуть, просто намагалася підбадьорити Деніела.

— Якби ти не втрапив у цю надзвичайну ситуацію, упоратись було б легше.

— Слушно. Мені слід навчитися бути справедливим. Мабуть, я просто… сердитий. Украй сердитий. Я знаю, що він того не хотів, але раптом його життєвий вибір ущент знищив мій. Це так… по-кевінськи.

— Потрібен час, аби прийняти те, що з тобою трапилось, — повільно промовила Алекс. — Мабуть, ти й надалі сердитимешся, але не так сильно. Я переважно забуваю, наскільки сердита. Хоча в мене все інакше. Я не близько знала людей, які так зі мною вчинили. Вони не були мені родичами.

— Але ж твої вороги насправді пробували тебе вбити. Це гірше; і навіть не намагайся порівнювати те, що трапилось із тобою, з тим, що відбувається зі мною. Кевін ніколи не хотів мене скривдити. Просто мені важко, розумієш? У мене відчуття, ніби я помер, але мушу все одно продовжувати жити. І не знаю, як.

Вона постукала його лівою рукою по руків’ї, згадавши, як у машині їй від того полегшало. На суглобах пальців шкіра в нього дуже натяглася.

— Ти навчишся, як і я. Згодом це відчуття стане буденним. Життя, яке ти мав раніше… більше скидатиметься на марево. І ти почнеш міркувати по-філософськи. Тобто, нещастя повсякчас трапляються з людьми. Що це порівняно з тим, як твій народ охопить партизанська війна, га? Чи твоє місто зруйнує цунамі? Усе мінливе, ніщо вже не буде настільки безпечним, як раніше. Ось тільки те відчуття безпеки все одно завжди було оманою… Даруй, це, мабуть, найгірша у світі заохотлива промова.

Він розсміявся.

— Ні, най-най-гірша. Я справді почуваюся значно краще.

— Отже, гадаю, я виконала своє завдання.

— Як ти у все це вплуталась? — питання вигулькнуло легко, немов це була найпростіша річ.

Вона завагалась.

— Ти до чого ведеш?

— Чому ти обрала… цей фах? Тобто, перш ніж вони спробували тебе убити. Ти служила в армії? Була добровольцем?

І знову запитання вимовлялись легко, немов він розпитував, як вона стала фахівцем із фінансового планування чи дизайнером інтер’єрів. Цілковитий брак емоцій промовляв сам за себе. Він і надалі дивився вперед, пильно вдивляючись у ніч.

Цього разу вона не уникала відповіді. Вона теж прагнула б таке знати, якби доля запрягла укупочку з нею хоча б одного її однолітка як друга. На початку співпраці вона саме це спитала у Барнабі.

І його відповідь не надто відрізнялась від тієї, яку давала вона.

— Власне, я ніколи сама не обирала, — поволі пояснила вона. — І не служила в армії. Я навчалась на медичному факультеті, коли вони до мене підійшли. Мене спочатку цікавила патологія, але потім фокус змістився. Я глибоко занурилась в особливий напрям досліджень — скажімо, щось на кшталт контролю над свідомістю за допомоги хімічних речовин. Людей, які б робили те саме, що й я, було небагацько, а перепон на моєму шляху — чимало: фінансування, засоби, об’єкти випробувань… власне, здебільшого все зводилось до фінансування. Професори, під орудою яких я працювала, навіть уповні не розуміли мої дослідження, тож не надто мені допомагали. — А ці загадкові представники уряду, несподівано з’явившись, запропонували мені можливості. Вони сплатили мої чималі позики за навчання. І я мала довчатись, водночас спрямовуючи мої дослідження на цілі моїх нових кураторів. Випустившись, я пішла працювати в їхню лабораторію, де в моєму розпорядженні були всі технології, про які я могла лише мріяти, а гроші ніколи не були проблемою. Те, що вони змушували мене створювати, було очевидним. Вони мене не обманювали. Я знала, у яку саме працю роблю свій внесок, але, з їхніх слів, справа видавалась шляхетною. Я допомагала своїй країні…

Він чекав, досі не зводячи очей з далечини.

— Я не знала, що стану тією, хто насправді випробовуватиме мої винаходи на суб’єктах. Я гадала, що просто забезпечуватиму їх знаряддями, яких вони потребують, — вона захитала головою. — Утім, працювало все не так. Антитіла, які я створила, були надто специфічними, а отже, лікар мав знати, як вони діють. А така людина була тільки одна.

Рука на її талії не ворушилась — надто непорушна, немов завмерла на місці.

— Єдиною людиною, яка знаходилася зі мною в кімнаті для допитів, окрім допитуваного, був Барнабі. Спочатку він проводив допит. Попервах він мене налякав, але згодом виявилось, що він дуже добра людина… Ми переважно проводили час у лабораторії, створюючи та вдосконалюючи нові препарати. Справжні допити становили приблизно п’ять відсотків від нашої роботи, — вона глибоко вдихнула. — Але часом, коли траплялася криза, ми мусили проводити кілька допитів одночасно, бо швидкість завжди була вкрай важливою. Я мала навчитись працювати самостійно. Я не хотіла цього робити, але усвідомлювала, що так має бути. І виконувати це було не настільки важко, як я спочатку гадала. Найважче було усвідомити, як добре я на цьому знаюсь. І сама цього боялась. Насправді завжди боюсь.

Вона в цьому зізнавалась лише Барнабі. Він сказав, щоб вона не хвилювалась, адже просто є однією з тих, хто досягає успіху в усьому, за що береться. Старанна трудівниця.

Алекс прокашляла несподівану грудку в горлі.

— Але я досягала результатів, я врятувала безліч життів. І я ніколи нікого не вбила — принаймні, поки працювала на уряд, — тепер і вона вдивлялась у морок. Не хотіла бачити, як він відреагує. — Мене завжди цікавило, чи цього вдосталь, щоб не ставити мене в один ряд із монстром.

Утім, вона була майже впевнена, що відповідь буде заперечною.

— Гм, — тільки низький, протяжний звук десь углибині нього в горлянці.

Вона не зводила очей з темряви, не бачачи перед собою нічого. Вона ніколи не намагалась пояснити свій вибір — низку доміно, що вишикувались, зробивши її тією, ким вона є зараз, а не іншою людиною. І їй здавалось, що вона не досягла успіху.

А потім він тихо засміявся собі під ніс.

І тільки тепер вона здивовано озирнулась.

Його губи скривились у невільній напівусмішці.

— Я