Бранці мороку - Олександр Шевченко

Три велетенські кроки, й він уже стояв біля мене, міцно стискаючи рукою мою шию. Я захрипіла, силячись зробити ще хоч ковток кисню, але не змогла.

— Ні в біса не переконливо, шльондро. Посаджу-но я тебе на палю, — хватка посилилася, Михайло відірвав мене від підлоги й поніс, як безсиле кошеня, до кімнати, з якої я вибігла. — Може, встигнеш отримати задоволення, перш ніж здохнути.

Я вже уявляла, що станеться, якщо він жбурне моє тіло на ті дошки, які й досі стирчали до стелі, коли несподівано знову отримала можливість дихати. Рука відпустила мене, я стала на власні ноги, але ті не втримали ваги тіла, і я гепнулася на підлогу, одним боком привалившись до стіни коридорчика. А Михайло неначе сказився — закрутився дзиґою й замахав руками, перелякано вигукуючи прокльон за прокльоном. Я витріщилася на нього у намаганні збагнути, що це з ним коїться, й раптом побачила на його голові щось схоже на хутряну шапку. От тільки ця шапка шипіла й нявчала, енергійно відбиваючись від кожної спроби скинути її, і тоді я нарешті зрозуміла. Це ж зниклий Алінин кіт! Наскільки я бачила, він намертво вчепився у голову Михайла і, схоже, збирався протриматися там якомога довше. Господи, благослови цю тварину!

Я схопилася на ноги з наміром скористатися моментом і проскочити повз Михайла до сходів, та не довелося — він налетів на перила, перевалився через них і разом з котом рухнув униз. Падіння знаменувалося голосним гуркотом, скриком і тріском зламаної деревини, які змінилися цілковитою тишею, незвичною після божевільних подій останніх десяти хвилин.

На те, щоб прийти до тями, часу було небагато. Я зробила кілька глибоких вдихів-видихів, в голові прояснилося, і я почала обережно спускатися сходами, витягаючи шию, щоб побачити результат Михайлового падіння. Сподіваюся, він нічого собі не зламав. Може, зі сторони й видається дивним, що я переймаюся чоловіком, якого побачила вперше в житті і який при цьому намагався мене задушити, та я чудово знала, що це справа хоч і його рук, але не його волі. І в його очах мені таки вдалося побачити щось справжнє — частинку усвідомлення власної безпомічності проти сили, що якимось чином пролізла в його тіло й душу. А отже — шанси все ще були.

Михайло нерухомо лежав на спині внизу, ногами на східцях, а тулубом з безвільно розкинутими руками — на дощатій підлозі вітальні. Очі заплющені, обличчя розслаблене. А кіт, що мене врятував (Тигра, згадала я ім’я цього смугастого героя), стояв поруч, обіпершись передніми лапами на його груди, уважно принюхувався до його дихання й виглядав цілим і неушкодженим. Коли я присіла поруч, Тигра окинув мене довірливим поглядом примружених зелених очей і щось коротко буркнув.

— Дякую, що врятував мені життя, — тихо мовила я до нього, потім переключилася на Михайла. Обережно приклала руку до його чола, але ніяких фізичних пошкоджень не відчула. І зовні теж не зауважила, незважаючи, звісно, на глибокі подряпини на скронях, залишені бравим котом. Михайло просто вимкнувся. Непритомність була дуже глибокою, але скільки вона триватиме, я сказати не могла.

На дворі почулося тупотіння, а потім у вхідні двері ввалилася Аліна — бліда, захекана й перелякана, її очі на брудному обличчі буквально вилазили з орбіт. Побачивши живописну картину біля сходів, вона закам’яніла.

— Що... — тільки й змогла прохрипіти.

— З ним усе гаразд, — поспішно запевнила її я. — Просто непритомний. Він упав зі сходів.

— Господи... що... Тигра? А ти що тут...

— На пояснення немає часу, — увірвала я її, знову відчувши якісь недобрі зміни в атмосфері дому. — Аліно, ми мусимо мерщій винести Михайла з будинку чимдалі. Але перед цим треба зв’язати йому руки й ноги, тому, будь ласка, знайдіть щось довге й міцне.

Слава Богу, двічі повторювати не довелося — я навіть не встигла договорити, як Аліна кинулася в двері праворуч від сходів. Там щось залізне важко грюкнулося на підлогу, потім тріснула пластмаса, і секунд за п’ять вона знову приєдналася до мене з двома товстими кабелями живлення, які напевно висмикнула з комп’ютера й монітора. Очі в неї все ще були дикі, а опинившись поруч, я помітила, як її тіло дрібно тремтить, неначе відходячи від шоку. І ще... дивний запах. Я втягнула ніздрями повітря і раптом зрозуміла.

— Господи, Аліно, від вас пахне так, неначе ви щойно з трупарні!

— На пояснення немає часу, — нервово кинула вона мені мої ж слова. — Давайте перекотимо його на живіт.

Ми напружилися й так-сяк перевернули Михайла, стягши його зі сходів. Опинившись обличчям на підлозі, той застогнав. Я боялася, що за хвилину чи дві він отямиться і тоді нам буде непереливки. Наче підтверджуючи цю думку, Тигра поруч із нами видав низьке утробне гарчання.

— У вас на шиї синці, — зауважила Аліна. — Це він?

— Так.

— В’яжіть руки, — вона тицьнула мені один з дротів. — А я візьмуся за ноги.

Я закрутила кабель навколо складених навхрест за спиною рук Михайла, продовжуючи прислухатися до своїх відчуттів. Тепер мені не потрібна була рамочка, щоб напевно сказати, що з секунди на секунду на нас чекає чергова порція паранормальних явищ. Повітря стало сухим, а звідусіль наростав низький гул, що сприймався скоріше мозком, ніж вухами. Це була чиста лють безтілесної істоти.

— Відпустіть його, ви, кози драні, курви, матір вашу! — пролунало шипіння позаду. Ми з Аліною озирнулися практично синхронно. Дзеркало у рамі на стіні змінилося. Тепер з нього на нас витріщався кремезний чоловік з коротким сталево-сивим волоссям. Його чорний рот кривився вісімкою, як в античної Медузи Горгони.

— А ну, розв’яжіть йому руки, і хутко! Ах ви ж, паскуди потаскані...

Аліна раптом скочила на ноги, ухопила стільця, що стояв поруч із масивним обіднім столом, і