Рембо - Девід Моррелл

Минуло кілька місяців. У нього нічого не виходило. Переконавшись, що гарного стрільця з нього ніколи не вийде, він вирішив припинити свої тренування. До цього пострілу він не готувався. Він просто не думав про нього. Спробував ще раз, щоб скоріше кинути все й забути про ганебну невдачу. Не думаючи, відтягнув тятиву, мигцем глянув на ціль і послав стрілу. Стріла влучила точно в десятку.

І тут із ним немов щось сталося. На коротку частку секунди він усією своєю істотою злився з луком і стрілою, що летить до цілі. Він вистрілив так легко, начебто все життя тільки цим і займався. І коли стріла летіла, зі свистом розсікаючи повітря, він відчув блаженний стан, близький до молитовного екстазу віруючих. Він уже знав, що стріла влучить.

Цієї миті Рембо зрозумів, що означало наставляння його старого вчителя.

***

Лук Рембо мав свої секрети. Як і на лезо ножа, на лук було нанесено чорне незмивне гальванічне покриття для того, щоб випадковий відблиск не видав його вночі. Середня частина лука була виготовлена з магнієвого сплаву, який за своєю міцністю не поступався алюмінію, але був ще легшим. Кінці лука були з обвугленого скловолокна із серцевиною з кленового дерева. Лук у розібраному вигляді вільно вкладався в один із сагайдаків, який Рембо носив на спині: довжина середньої його частини досягала двадцяти одного дюйма, обидва кінці були коротші, дюймів по вісімнадцять.

Коу здивовано дивилася на маніпуляції Рембо. Коли він зібрав лук, з’єднавши середину дуги з обома кінцями та прикрутив гвинтики за допомогою викрутки, що була в лезі ножа, Коу не стримала вигуку здивування. Навіть уночі лук, що майже злився із чорнотою заростей, справляв грандіозне враження.

Із другого сагайдака він витяг стріли, також розбірні. Повна довжина їх складала тридцять дюймів.

Краще за гвинтівку, — коротко пояснив він. — Пострілу не чути.

Невже у вас немає іншої зброї? — запитала вражена Коу.

Шум у таборі змусив його різко повернути голову. Вартовий на вишці справа щось сказав охоронцеві, який стояв на ворогах. Ще один солдат показався з бараку в центрі табору. Він вітав дівчину, яка під’їхала до нього, непристойним жестом.

Рембо різко пригнувся та проскочив під проводом міни. Позаду пролунав тривожний шепіт Коу:

Як? Ви хочете піти туди? Де ж ваш фотоапарат?

Пропав.

Але в нас є наказ. Я думала… що вам заборонено входити на територію табору. Ви повинні тільки знімати.

Нічим знімати.

Тоді просто спостерігайте. Потім розповісте.

Ні! — Рембо похитав головою. — Я маю з’ясувати все на місці.

А як же…

Вона осіклася.

Як же накази?

Накази! Рембо добре знав, що це таке. Його привчили: що б не сталося, а наказ виконуй. Без дисципліни, без повного підпорядкування наказу будь-яка операція приречена на провал.

У вухах у нього знову пролунав голос Траутмена, який муштрував їх, необстріляних новачків, у форті Брегг: «Розум — ваша головна зброя. Пам’ятайте про це. Але дисципліна вища за все. У нашій справі очманілі голови не потрібні. І що ви там собі думаєте про мій наказ, мене не цікавить. Якщо я наказую всім справити нужду, це значить: справити нужду. Одразу. Не сходячи з місця. Хто почне знімати штани, пробіжить у мене десять кіл. І потім ще десять, поки не вб’є у свою дурну голову, що я наказав справити нужду, а не штани знімати. Усім ясно? Основа спеціальних операцій — точність виконання задуму. Кожен із вас — тільки гвинтик у складній машині. Можете проявляти ініціативу, але тільки в межах поставленої вам задачі. Можете думати самостійно, але не забувайте, що ви лише гвинтики, від точності яких залежить робота всіх інших частин величезного механізму, залежить життя інших людей».

У своєму житті Рембо боявся тільки одного: підвести свого названого батька або, вірніше, свого єдиного справжнього батька, завдяки якому з’явився на світ непохитний боєць Рембо.

Як вчинити тепер?

Вліпив би йому зараз Траутмен десять кіл за порушення наказу?

Невже єдина людина, яку він любив, думкою якої дорожив, тепер засудить його?

Але ж там мучаться полонені! Півроку, проведені в цьому пеклі, здалися Рембо вічністю. А вони нудяться там ще більше.

І він пошепки сказав Коу на вухо:

— Раз я залишився без фотоапарата…

Піт виступив у нього на чолі, коли він твердо закінчив.

Він рішуче ступив уперед, знаючи, що робить непоправне, що викликає на себе гнів батька, чинить усупереч його волі. Він уперто стиснув лук та сагайдак зі стрілами й почав спускатися схилом.

РОЗДІЛ 8

Він рухався повільно. Дуже повільно. Часто зупинявся й оглядав землю, чагарник. Чи не тягнуться проводи мін-пасток?

Коли спуск закінчився й вони досягли низини, їм знову довелося розпластатися на землі та підбиратися ближче поповзом.

Крик, що вирвався з табору, завис над долиною, посилений луною. Рембо завмер, удивляючись у темряву. Піт градом котився по його обличчю. Трохи позаду, у заростях папороті, причаїлася Коу.

Чи був це крик в’язня? Як дізнатися? Люди будь-якої національності — чи американці, чи в’єтнамці — кричать однаково.

Але вартові продовжували розмовляти, немов нічого не відбулося. Той, що знаходився нагорі, у вежі, сказав охоронцеві біля воріт:

Він мені підсунув своє вино. Добре, що я не випив.

От і я теж, — підтакнув той. — Я його якось спробував, то потім каявся: з усіх дірок газ ішов.

Мабуть, це здалося їм дуже смішним, тому що вони аж присіли від реготу.

Він сам, як вип’є, то репетує уві сні. Сниться яка-не- будь мерзота. Знову, мабуть, ці здоровенні павуки.

Треба піймати одного та підкинути йому в ліжко.

Вони надривалися від сміху.

Крик повторився, цього разу не такий пронизливий, і він переходив у тяжкий стогін. Він лунав справа, з бараків.

Рембо знаком наказав Коу залишатися на місці. Він подивився на сторожову вишку, що знаходилася ліворуч. Вартовий розвалився, поклавши ноги на невисокі, у половину людського росту, стінки вежі.

Тут, зліва, він і вирішив проникнути в табір. Він крався вздовж колючого дроту, ховаючись у чагарнику, поки не дійшов до ділянки, розташованої просто під сторожовою вежею. На щастя, усі вежі тут були звернені всередину території табору, охорона трималася обличчям до табору. Вони стерегли ув’язнених, виключаючи будь-яку можливість втечі, але нікому й на думку не спадало, що хтось може проникнути в цей кам’яний мішок ззовні.

Рембо пам’ятав, що бараки повинні бути справа від нього. Безшумною тінню він метнувся туди. Але ще не підійшовши до них, відчув: щось не