Цифрова Фортеця - Ден Браун
Там вона вклякнула знову.
Приміщення шифровідділу змінилося. «Транскод» бовванів сірим силуетом у слабкому мерехтливому світлі, що пробивалося крізь купол. Усі верхні світильники згасли. Не світилися навіть кнопки електронного замку на дверях.
Коли очі призвичаїлися до темряви, Сюзанна побачила, що світло лине з відсунутого люка — слабка червона заграва службового освітлення — і рушила туди.
У повітрі відчувався слабкий запах озону. Жінка зазирнула в отвір. Фреонові трубки й досі вивергали клуби пари, підсвіченої червоними лампочками аварійного освітлення, надривно, верескливо гуділи генератори — тоді Сюзанна здогадалася, що увесь відділ перейшов на аварійне живлення. Крізь туман вона розгледіла Стретмора, який стояв на майданчику внизу. Перехилившись через поруччя, він вдивлявся в глибини гуркотливої шахти «Транскоду».
— Командире!
Та він не відповів.
Сюзанна ступила на драбинку. Гаряче повітря з підземелля хлинуло їй під спідницю. Сходинки були слизькі від конденсату. Жінка обережно спустилася на ґратчастий майданчик.
— Командире!
Стретмор не обернувся, він стояв і далі витріщався вглиб шахти. На його обличчі вона прочитала відсторонений вираз шоку. Сюзанна простежила за його поглядом через поруччя. Якусь мить їй не було видно нічого, окрім клубів пари. І раптом вона побачила. Побачила обриси тіла. Шістьма поверхами нижче. На якусь дещицю секунди воно виринуло з пасм пари. І знову зникло... І знову з’явилося — переплетена маса вивернутих людських кінцівок лежала під ними на глибині дев’яносто футів. То був Філ Картукян. Його тіло, розпростерте на гострих залізних ребрах головного генератора, було чорне й обвуглене. Впавши вниз, воно призвело до короткого замикання системи електроживлення шифрувального відділу.
Та наймоторошнішим видінням з усіх був не Картукян, а інший чоловік, що, пригнувшись, ховався в напівтемряві посередині довгих сходів. Цю мускулисту фігуру неможливо було сплутати ні з ким іншим. То був Ґреґ Ґейл.
РОЗДІЛ 58
— Меґан належить моєму другові Едуардо! Тримайся від неї подалі! — заверещав панк.
— А де вона? — спитав Бекер, і серце його несамовито закалатало.
— Пішов ти в сраку!
— Це надзвичайно важливо! — відрізав Бекер і схопив малого за руку. — Вона має перстень, що належить мені. Я їй заплачу. Багато грошей.
Двомасний спочатку закляк, а потім вибухнув істеричним сміхом.
— Ти хочеш сказати, що отой гидотний гівняний шматочок золота — твій?
Очі Бекера схвильовано розширилися.
— А ти його бачив?
Двомасний хитро кивнув.
— А де він тепер? — різко спитав Девід.
— Гадки не маю, — хихикнув малий. — Меґан приходила сюди й хотіла його прилаштувати.
— Тобто вона намагалася продати його?
— Не переймайся, чоловіче, у неї нічого не вийшло. Ти ані біса не тямиш у коштовностях і маєш поганий смак.
— А ти певен, що його ніхто не купив?
— За кого ти мене маєш? Щоб хтось купив оте лайно за чотириста баксів? Я сказав їй, що дам п’ятдесят, але вона хотіла більше. їй треба було забронювати квиток на літак.
Бекер відчув, як кров відхлинула у нього від обличчя.
— Куди ж?
— Та до отого довбаного Конектикуту, — відрізав Двомасний. — Еді сам не свій від горя.
— Кажеш — Конектикут?
— Ти що — глухий? Так, Конектикут. Повертається до матусі й татка. До їхнього маєтку в передмісті. Вона страшенно обламалася з родиною, у якої мешкала за домовленістю тут, в Іспанії. У них навіть води гарячої не було.
У Бекера до горла підкотився клубок.
— А коли вона відлітає?
Двомасний підкотив очі.
— Коли? — Він розсміявся. — Вона вже давно поїхала звідси. Подалася до аеропорту години дві тому. То — найкраще місце сплавити перстень — багаті туристи і всяка інша срань. Як тільки вона матиме на руках гроші, відразу ж полетить.
Тупий біль простромив Девідові груди. «Це вже починає скидатися на поганий жарт», — подумалося йому. Бекер помовчав, а потім спитав:
— А як її прізвище?
Двомасний на мить замислився — і стенув плечима.
— А на який рейс вона збиралася потрапити?
— Меґан щось казала про «Очманілий аероплан».
— «Очманілий аероплан»?!
— Еге ж. Турне на вихідні без перерви на сон: Севілья, Мадрид та Ля Гвардія. Через те, що спати нема коли, його ще звуть «червонооке турне». Студенти та школярі літають цим рейсом, бо він дешевий. Сидять собі у хвості літака, смалять чинарики з маріхуаною і чманіють. Тому він і зветься «Очманілий аероплан».
— Клас! — простогнав Бекер і пригладив волосся. — А о котрій вирушає цей рейс?
— Рівно о другій ранку кожної суботи. Мабуть, вона вже десь над Атлантикою.
Бекер поглянув на годинник — 1:45, і розгублено повернувся до малого.
— Ти сказав, що рейс о другій ранку?
Панк кивнув і розсміявся.
— Схоже, що ти облажався, чоловіче.
Бекер сердито показав йому на свій годинник.
— Але ж до другої ще цілих-п’ятнадцять хвилин!
Двомасний здивовано витріщився на годинник.
— Оце так! Ні фіга собі! — розсміявся він. — Зазвичай я натоптуюся до такого стану лише десь о четвертій ранку!
— А як найшвидше потрапити до аеропорту? — перервав його Бекер.
— На таксі, стоянка — біля входу.
Бекер витягнув зі своєї кишені купюру в тисячу песет і всу-нув у руку малому.
— Дякую, старий! — гукнув Двомасний услід Бекеру. — Якщо зустрінеш Меґан, передай від мене привіт! — Та Бекера вже й слід прохолов.
Двомасний зітхнув і потеліпався до танцювального майданчика. Він був надто п’яний, щоб помітити, як за ним слідкував чоловік в окулярах із дротяною оправою.
А Бекер, вискочивши надвір, подався шукати таксі. Та стоянка була порожня. Він підбіг до дебелого викидайла.
— Таксі!
Викидайло похитав головою.
— Demasiado temprano. Ще рано.
«Рано? — подумки вилаявся Бекер. — Уже друга година ранку!»
— Pidame uno! Викличте мені таксі!
Чоловік витягнув мобільну рацію. Сказавши кілька слів, він вимкнув пристрій і сказав:
— Viente minutos.
— Через двадцять хвилин? — роздратовано скрикнув Бекер. — А коли буде автобус?
Викидайло смикнув плечима.
— Через сорок п’ять хвилин.
Бекер здійняв у відчаї руки. «Чудово, чорт
