Аптекар - Стефані Маєр

— Гарна дівчинка. Гарний хлопчик, — промовила вона, заходячи в будинок.

Кевін, певно, хотів її залякати, але їй подобалось відчувати, що собаки ніби виглядають її, а не стежать за нею. Мабуть, саме цього їх навчали. Затишне відчуття. Якби вона мала інше життя, було б непогано впустити в нього собаку. От тільки вона гадки не мала, де взяти протигаз на собачу морду.

Арні сидів на канапі у великій вітальні, умостившись перед великим телевізором із пласким екраном, що висів на протилежній стіні. На колінах він мав обід, призначений для розігрівання в мікрохвильовці, який він пожадливо споживав, навіть не помітивши, що вона зайшла. Від тих пахощів — макаронів та салісбурзького стейку — у неї аж слина потекла. Не чотиризірковий обід, але вона була голодна як вовк.

— Не заперечуєш, якщо я пригощуся обідом? — спитала вона.

Арні щось пробурчав, не зводячи очей з екрана, де йшов бейсбольний матч. Вона сподівалась, що то була ствердна відповідь, і попрямувала до холодильника.

Холодильник — вражаюче великий, дводверний сталевий агрегат — був приголомшливо порожнім. Приправи, кілька напоїв для спортсменів та величезна банка з огірками. А ще його б не завадило помити. Зазирнувши в морозилку, знайшла там усе, що шукала: вона вщерть була напхана їжею на кшталт тієї, що їв Арні. Розігрівши піцу із сиром у мікрохвильовій печі, вона поїла, сівши на високий стілець, прикручений до кухонного острівця. Упродовж усього часу Арні, здається, і гадки не мав, що вона тут. Якщо треба додати третю особу до рівняння, то Арні аж ніяк не був зі знаком мінус.

Почувши, що чоловіки повернулись, вона поспішила нагору. Дорогою сюди через тісноту всі вони мусили перебувати в безпосередній близькості, але завдяки тому, що тут є кімнати для відпочинку, можна надати одне одному трохи більше простору. Вона знала, що Деніелові з братом треба багато в чому розібратись, тож немає причин їй усе це вислуховувати.

У її комірчині роботи було небагацько. Вона набрала в маленькі шприци кислоти, хоч їй і на думку не спадали обставини, за яких вони їй тут знадобилися б.

Вона могла повидовбувати б ядра з персикових кісточок, але залишила їх у сараї. Пробувати підключитись до Інтернету теж не було сенсу, просто якщо вона тут затримається, то почитати їй було нічого. Був у її голові один задум, над яким вона вже певний час розмірковувала, але активно відганяла думку про те, щоб записати його хоч частково. Попри те, що вона вже давненько не товаришує зі службою національної безпеки, їй все одно не хотілося наражати націю на небезпеку. Тому написання мемуарів було необхідним.

Утім, їй таки треба було все обміркувати та структурувати. Можливо, варто записати лише ключові слова, які б допомогли пригадати?

В одному вона цілком упевнена: протягом шести років роботи пліч-о-пліч із Барнабі вона підслухала щось таке, через що підірвали їхню лабораторію і що спричинило всі замахи на її життя, котрі були скоєні згодом. Якби вона змогла точно визначити, про яку інформацію ідеться, вона набагато краще зрозуміла б, хто стоїть за планом убивств.

Проблема в тому, що вона багато чого чула, і все воно було божевільно конфіденційним.

Вона почала складати перелік. Вигадавши код, замасковувала найважливіші питання щодо ядерної зброї, від А1 аж до А4. Це чотири найбільші бомби, які контролювали протягом того часу, поки вона працювала у відділі. Це найсерйозніші завдання, над якими їй довелося працювати. Це мало бути щось украй серйозне, що стало причиною знищення відділу, у якому вона працювала.

Принаймні, вона на те сподівалась. Бо якщо йдеться про дрібну примху якогось нечесного адмірала, який боявся, що його ім’я вигулькне у розслідуванні, визначити, про що саме йдеться, у неї немає жодних шансів.

Від Т1 до Т49 — це не пов’язані з ядерною зброєю терористичні дії, які вона змогла пригадати. Звісно, існували й менш вагомі плани, які ні до чого значного не дійшли, що теж промайнули в її пам’яті. Найважливіші плани, від Т1 до Т17, варіювались від біологічних атак до економічної дестабілізації і посилання у країни самогубців-камікадзе, які підривались на бомбах.

Вона намагалася вигадати якусь систему, щоб відокремити різні справи (перша літера міста походження плюс перша літера міста призначення? Чи достатньо цього, щоб слушно розмежувати події? Чи не забуде вона значення позначок, які зробила? Але зазначати назви місць повністю — це забагато інформації, яку можна довірити записові), коли почула, як Кевін кличе її.

— Агов, Олеандр! Де ти ховаєшся?

Вона рвучко закрила ноутбук і пішла на сходовий майданчик.

— Тобі щось потрібно?

Він вийшов із-за рогу й поглянув на неї. Обоє не зійшли з місця.

— Просто попереджаю заздалегідь. Я їду. Я залишив телефон у Деніела. Зателефоную, коли буду готовий прислати тобі імейл.

— Передплачений одноразовий?

— Це в мене не перше родео, сестричко.

— Отже, мабуть, щасти тобі.

— Не перетвори мою домівку на смертоносну лабораторію, поки мене не буде.

— Уже запізно, — вона придушила усмішку. — Я спробую стримуватись.

— Ось, мабуть, і все. Я сказав би, що було приємно…

Вона всміхнулась.

— Але ми завжди були одне з одним чесними. Навіщо починати обманювати зараз?

Він усміхнувся у відповідь, а потім раптом посерйознішав.

— Приглядай за ним, добре?

Таке прохання несподівано приголомшило її: він отак просто довірив їй свого брата. І навіть ще більше була ошелешена власною відповіддю.

— Звісно, — миттєво відповіла вона і сама занепокоїлася тим, наскільки щирою та невимушеною була її відповідь.

Звісно, вона захищатиме Деніела так, як тільки зможе. Безсумнівно. У неї знову виникло те саме дивне відчуття, яке вперше з’явилося ще в її темному наметі, — що ставки піднялися з одного життя до двох.

Частина її прагнула знати, коли вона нарешті звільниться від цього відчуття відповідальності. Саме так почуваєшся після допиту невинної людини. Чи, можливо, вона так почувалася тільки тому, що ця людина була… яке слушне слово?

Чесною? Шляхетною? Порядною? Настільки доброю, як Деніел.

Усміхнувшись, він повернувся і попростував до центральної вітальні в будинку. Вона вже його не бачила, тільки чула.

— Денні, ходи-но сюди. Ми ще маємо дещо зробити.

Цікаво — і довго; від каталогу жахіть, що проминули, у неї вже починала боліти голова — вона повільно пройшла сходами, аби подивитись, що відбувається в будинку. Вона знала Кевіна досить добре, аби розуміти, що він кличе Деніела не для сердечного прощання,