Твердиня - Максим Іванович Кідрук
Сьома потягнувся за DHL’івським пакетом. Левко взяв до рук блакитний конверт. Він справді був нерозпечатаний. На лицьовій стороні у верхньому лівому куті був підпис дрібними літерами:
to Leo BARTOSH or Simeon TVARDOVSKY
till called for[95]
Крім цих слів, нічого.
— Це від Ґуннара, — сказав Семен, вчитавшись в адресу відправника.
Тор стрепенувся:
— То це той шведський щур, що розповідав, ніби він художник, направив вас сюди?
— Ви знаєте Ґуннара? — прижмурив око росіянин.
— Були часи, він зазирав у наші краї, — розпливчасто відповів Тор Сандерс.
— Але цей лист… — Українець провів пучками пальців по блакитному конверту.
— Я тут не при ділах, — посміхнувся норвежець. — Вам краще знати, звідкіля старий швед довідався, що ви завітаєте до моєї нічліжки.
— Подивись на дату відправлення, — нахилився до пакета Ґрем.
— 17 березня, — прочитав Левко. — На другий день після нашої розмови…
(…і за добу до смерті, хоча ніхто з хлопців цього не знав…)
Семен задумливо покивав, після чого боязко покосився на блакитний конверт у руках Левка:
— Відкривай, друже.
— Ні, давай краще ти. — Лео тицьнув конверт Семену, так, наче той був охоплений полум’ям. Він відчував незрозуміле хвилювання, дивлячись на лист. Чуття підказувало йому, що з посланням щось негаразд, хоча, певна річ, хлопець не здогадувався, що тримає в руках лист із потойбіччя.
До хлопців приєдналися Сатомі і Ян Фідлер. Росіянин розкрив конверт і витягнув два складені втричі аркуші паперу й фотографію. На одному був написаний від руки текст, на другому — карта.
— Карта? — гмикнув Ян.
— Нова карта. — Сьома зробив наголос на слові «нова».
— Дивно, — відзначила Сатомі. — Вам не здається це дуже дивним?
— Хочеш сказати, художник передбачав, що Сем підітреться останньою копією? — пожартував Ґрем, але ніхто не засміявся.
— Вона інша… — Левко не міг сказати, що саме не так з малюнком (порівнювати не було з чим, а пам’ять — вельми ненадійний порадник, коли йдеться про точні зображення), але інтуїтивно вловлював, що ця версія карти відрізняється від попередньої.
— А що на знімку? — витягнула шию японка.
Коли Сьома розкривав конверт, фотографія впала на стіл і лежала лицьовою стороною додолу. Українець згріб пальцями фотокартку і перевернув її.
— Глянь, — тут-таки штовхнув ліктем росіянина.
— Письмена! — ледь не підскочив Семен.
Фотографія на відміну від знімка, який Ґуннар Іверс показував хлопцям у Швеції, була чудової якості. На ній проступав фрагмент темно-сірої гранітної стіни, заповненої щільними рядами невідомих символів. Знаки були стрункими й рівними, немов витиснені велетенським пресом.
Ґрем і Сатомі схилились над фотокарткою.
— Ти знаєш, що це? — Мулата здивувала реакція Сьоми.
— Ці символи не схожі на жодні з бачених мною. — Росіянин стишив голос до півшепоту, але не зміг позбавитися схвильованого тремтіння. — Якщо Ґуннар мав рацію, то в руїнах, які ми намагалися відшукати, є зразки писемності якогось древнього народу. — Сьома обвів поглядом товаришів. Його очі металися. — Єдиної писемності на всю Південну Америку!
Американець спочатку нічого не відповів, забрав фотографію, покрутив у руках, підніс до очей:
— Ніби справжня…
Семен повернувся до листа.
— Хто буде читати? — спитав він, розгортаючи списаний аркуш.
— У мене акцент, — замахав руками Лео.
Не було у нього ніякого акценту. Вже давно не було. Втім, українцю страшенно не хотілося зачитувати вголос послання Ґуннара, хлопець немов відчував, що вимовлятиме слова людини, котра вже кілька місяців спочиває у землі.
— Читай уже, — сказав Ґрем, штовхнувши Сьому ліктем.
Сьома поправив окуляри і, досі під враженням побаченого на фотографії (Ґуннар знав, що слати, щоб зацікавити хлопців), затягнув анемічним голосом:
— Лео… Симеоне… Я вас вітаю… Якщо ви читаєте цього листа…
— Бляха, перестань! — форкнув американець. — Ти гугнявиш, наче диктор у передачі про паранормальні явища. Попустися трохи, Семе. Швидше за все, у листі банальне напутнє привітання. — Він вирвав аркуш із рук росіянина: — Дай сюди!
І став читати яскравішим голосом, більш підхожим до того настрою, з яким писався лист:
Лео! Симеоне!
Я вас вітаю! Якщо ви читаєте цього листа, значить, ви таки відважилися. Значить, ви послухали старого маляра, плюнули на все і погналися за справжньою пригодою. Це добре. Принаймні це точно краще, ніж гаяти час серед затоптаних туристами археологічних сайтів на Юкатані чи в Єгипті.
Мені трохи дивно писати листа. Справжнього, не електронного листа, де не можна повернутися на рядок вище й одним натиском відредагувати написане. Хех. За останні роки навіть я, старий шкарбун, відвик від ручки і паперу. Проте я мушу…
Можливо, цей лист читає тільки один із вас. Байдуже. Я все одно звертатимусь до вас обох, як тоді, у майстерні на Остермальмі весною 2012-го. Ви ж пам’ятаєте?
Можливо, вам уже під шістдесят. Цебто ви надумали податися в Перу, коли нічого цікавішого в житті не лишилося. І це з біса погано, оскільки шлях попереду непростий. Але навіть якщо ви два старигані, у яких від ложки гострого соусу чилі на ранок випадає пряма кишка (як-от у мене сьогодні вранці — пардон) і які підриваються по двадцять разів за ніч, щоб випісяти кілька крапель рідкого скла, я все одно закликаю вас не відступати. Якщо ви пришкандибали до Сандерса самі, значить, зможете піти й далі. Ні, ви мусите піти далі. Ви мусите знайти Паїтіті… Точніше, переконатися в його існуванні. Бо відшукали Твердиню задовго до вас.
Безперечно, вас цікавить, із якою метою я вислав листа на випередження. Мушу дещо уточнити по карті, яку дав вам у Стокгольмі, перед тим як ви заглибитесь у сельву…
— Ну не йо… — вилаявся Левко. — Він би ще після повернення нам це сказав.
— Не перебивай, — втрутився Сьома. — Ґуннар не при ділах, старий наголошував, що ми повинні зупинитись у Тора перед тим, як іти в нетрі, самі винні, що не послухали.
— Але для чого було тицяти нам неправильну карту?
Семен відмахнувся і кивнув Ґрему:
— Читай.
…перед тим як ви заглибитесь у сельву. Кам’яний тракт, що тягнеться від Лоуер-Вінкер-Лейк, обходить Розколину Черепів
