Рембо - Девід Моррелл

Ось коли допомагав той в’єтнамець, який урятував тобі життя в найпершому бою. Ти повертався до його слів і розумів, що не варто думати про Арізону. І про «форд» у лісі. Минуле нічого не значило.

Сьогодення нічого не значило.

Усе позбавлене сенсу.

Усе, крім шляху дзен.

Тому що цей світ не реальний.

І ця клітка. І яма. І диба. Не реальні.

їх немає. Вони ілюзія.

Болю немає. Тому що в нього немає тіла.

Один лише мозок реальний. І дивлячись на шишкуваті стебла бамбука (яких усе одно не існувало) і москіта на стеблі (москіта теж не було), на крильця москіта (раз не було москіта, то не було й крилець), він уявляв себе піщинкою в оці Бога. Бог був реальністю.

Так він вижив.

І тепер, дивлячись здалеку на цей табір, він згадав усе й здригнувся. Якщо міркувати логічно, то, дотримуючись шляху дзен, він має до кінця сприймати життя як оману. Він має переконати себе, що табір теж не існує. Але це було вище його сил. Тому, напевно, що вчення дзен сприймалося ним не як філософія, а як захист від жахів війни. Якщо немає табору, то немає і полонених. Немає американських хлопців, яких катують у таборі.

Вхід у табір був саме під тим стрімчаком, на вершині якого заліг Рембо. Входом служили високі дерев’яні ворота поруч із будкою охоронця. І тут теж інженерна думка будівничих табору йшла шляхом найменшого опору: замість задньої стіни будку прикривав могутній стовбур дерева. Курна дорога вела від входу до трьох дерев’яних бараків, розташованих буквою V. Рембо знаходився зараз ближче до основи У-подібної фігури, протилежний кінець якої упирався в глибокий вибій у стрімкій скелі.

Рембо знав по собі, що пам’ять по-різному жартує з людиною. Наприклад, буває, що, повернувшись після довгої відсутності, ти важко впізнаєш місце, про яке згадував у думках. Не тому, що воно так змінилося. Просто образ, створений твоєю пам’яттю, не відповідає дійсності. Це вже було з Рембо, коли він повернувся з В’єтнаму додому, у Боуві, в Арізоні. Спогади про рідне місто, про дім підтримували його дух у таборі. Він розмальовував ці картини яскравими фарбами своєї фантазії, удивлявся в них, поки дрібні деталі не виростали до гігантських розмірів. А повернувшись, із подивом помітив, яке непоказне й непримітне його рідне місто. Йому, такому, яким він став тепер, не було місця в цьому місті.

Ніде йому не було місця.

А табір, що відкрився його погляду, був точно таким, яким він бачив його востаннє. Усе в цьому світі міняється. Тільки пекло залишається попереднім. Його постійний кошмар тепер був перед ним наяву. І він залишався таким же, як завжди.

Рембо стрепенувся. Жага дії переповняла його.

Коу, розтягтись у траві за ним, прошепотіла:

Я ж говорила вам, нікого тут немає.

Він перевів погляд з однієї вишки на іншу. Вартових не видно.

Підповземо ближче? — запропонувала вона та рвонула вперед.

Рембо втримав її й у відповідь на питальний погляд показав на розтягнуту перед ними павутину дроту, покриту крапельками вологи. Він повернув голову вліво, і тільки тоді вона помітила міну, прикріплену до дерева. Якби вона необережно зачепила дріт, від них за одну секунду нічого б не залишилося.

Вона сіпнулася назад.

А Рембо не зводив із табору напруженого погляду.

У будці вартового біля воріт на мить спалахнула іскорка й одразу зникла в темряві.

Сигарета!

Інстинктом солдата він відчував небезпеку, що виходила з цієї будки.

Коу теж помітила спалах і обернулася до нього, здивовано відкривши рот, немов хотіла щось сказати.

Він приклав палець до її губ.

Тому що в цей час нічну тишу порушило голосне ревіння двигуна. У мороці заростей блимнуло світло фар. Рембо вп’явся поглядом у світлу точку.

До входу під’їхав моторолер, на якому сиділа молода жінка в яскравому одязі. Біля пропускного пункту моторолер різко загальмував, фиркнув ще раз і зупинився.

Гучна лісова луна багаторазово підсилювала звуки, що лунали знизу. Жіночий голос звучав грайливо, з викликом. Чоловічий — роздратовано та сердито.

Коу пояснила:

Ця дівчина — повія із села. Каже, там справи в неї не йдуть.

Тут, на вершині гори вони могли обмінятися декількома

словами, не побоюючись бути почутими. Але Рембо знову знаком наказав їй мовчати. Йому не були потрібні пояснення. Навіть якби він розібрав не кожне слово, вимовлене внизу, того, що він зрозумів, було достатньо.

Вартовому пропонували угоду. Досить вигідну угоду.

Солдат розмовляв знехотя, своїм тоном даючи зрозуміти, що ще подумає, погоджуватися йому чи ні.

Нарешті солдат відкрив ворота та пропустив жінку з моторолером.

Дивися мені, — сказав він. — Через півгодини.

І він грубо пояснив, що саме має намір зробити з нею через півгодини.

А моторолер уже їхав у напрямку до бараків.

Дивлячись туди, Рембо відчув біль у шлунку.

Одним рухом він скинув зі спини обидва сагайдаки й обережно, любовно, розклав на землі предмети, що знаходилися в сагайдаках. Вони видалися Коу настільки незвичайними, що вона не втрималася від питання.

Що це? — прошепотіла вона.

РОЗДІЛ 7

Лук. Стріли.

Майстерно стріляти з лука він навчився в ранній юності. Недарма ж у ньому текла індіанська кров. І хоча в рідному селищі його матері мисливці давно користувалися рушницями, чоловіки-навахо були відмінними стрільцями з лука. Старий індіанець відкрив йому велику мудрість. Він учив, що для мисливця найважливіше — не фізична сила. Навіть не майстерність і терпіння. Найголовніше — уміти зосередити свої думки. Рембо назавжди запам’ятав даний йому урок. Старезний, немічний дідуган, який і пересувався ледве-ледве, спираючись на палицю, відтягнув тятиву, настільки тугу, що сильному підліткові це було б не дід силу, і влучив точно в ціль, що стояла ярдів за тридцять. Рембо очам своїм не повірив, а старий сказав: «Стрілу посилає дух, а не тіло. Якщо дух сильний, тіло обов’язково підкориться його наказу. Відмінний стрілець — це все одно, що чаклун у нас або священик за твоєю батьківською вірою. Якщо хочеш влучно стріляти, найперше навчися відключати свій мозок від усього навколишнього, повністю занурюватися в себе».

У ту пору Рембо був ще занадто юний, щоб зрозуміти сенс цих слів. Але вони відклалися в його пам’яті. Стріли Рембо тоді набагато частіше летіли повз ціль, ніж влучали в неї. «Ти надто гарячий і нетерплячий, — казав йому старий. — Ти занадто стараєшся. Хвилюєшся. А ти