Бібліотека душ - Ренсом Ріггз
— А я з тобою розмовляю? — відрізав дилер.
Шарон замовк.
— Ні, не з тобою. — Дилер погладив свою накладну бороду й, здавалося, уважно мене вивчав крізь прорізи в масці. Мені цікаво було б довідатися, яке в нього обличчя, а ще — скільки амброзії треба в себе влити, перш ніж воно розплавиться. Від цієї думки я здригнувся й вирішив, що мені цього краще не знати.
— Ти прийшов, щоб битися, — промовив дилер.
Я відповів ствердно.
— Що ж, тобі пощастило. Мені щойно привезли першокласне амбро, тому твої шанси вижити збільшилися багатократно!
— Дякую, мені це не потрібно.
Дилер позирнув на своїх озброєних бандитів, чекаючи їхньої реакції. Але вони й далі стояли з кам’яними обличчями, тому він просто розсміявся.
— Знаєш, там, у клітці, сидить порожняк. Ти про них чув?
Ні про що інше, крім порожняків, я й думати не міг — особливо про того, що за дверима. Мені відчайдушно хотілося вже йти далі, але цей моторошний чувак явно був тут головним, і розсердити його означало накликати на свої голови більше лиха, ніж треба.
— Так, чув, — ввічливо відказав я.
— І як ти думаєш із таким упоратися?
— Думаю, все буде нормально.
— Просто нормально? — Чоловік схрестив руки на грудях. — А мені от цікаво, чи можу я поставити на тебе гроші? Ти виграєш?
Я сказав йому те, що він хотів почути.
— Так.
— То, якщо я ставитиму на тебе гроші, тобі знадобиться сяка-така допомога. — Підвівшись, він підійшов до шафки для ліків і відчинив її дверцята. Усередині заблищали скляні пляшечки, розставлені рядами, всі по вінця повні темної рідини, шийки заткнуті крихітними корками. Одну він розкоркував і приніс мені. — Пий, — сказав, простягуючи мені пляшечку. — Усе те, що ти вмієш якнайкраще, вона підсилить удесятеро.
— Ні, дякую, — відмовився я. — Мені це не потрібно.
— Попервах усі так кажуть. А потім, коли їх переможуть — якщо виживуть, звісно, — усі погоджуються прийняти. — Він покрутив пляшечку в руці й підніс її до слабкого світла. Амброзія всередині переливалася сріблястими блискітливими часточками. Усупереч своїй волі, я дивився й не міг відвести погляду.
— З чого її роблять?
Він розсміявся.
— Сього-того потрошку, трохи равликів, трохи порошку. — Він знову запропонував мені флакончик. — Безплатно.
— Він же сказав, що не хоче, — різко нагадав Шарон.
Я думав, що дилер накинеться на нього, але той тільки закинув голову й скоса подивився на Шарона.
— Я тебе знаю?
— Навряд, — відповів Шарон.
— Ні, звісно, знаю, — кивнув дилер. — Ти був одним з моїх найкращих клієнтів. І що ж сталося?
— Я зав’язав.
Дилер підступив до нього ближче.
— Схоже, ти з цим трохи запізнився, — промовив він і, піддражнюючи, потягнув за Шаронів каптур.
Шарон його руку перехопив. Охоронці підняли зброю.
— Обережно, — застеріг дилер.
Шарон ще кілька секунд потримав його руку, та потім відпустив.
— Що ж… — дилер обернувся до мене. — Думаю, ти не відмовишся від дармового зразка. Правда?
Я не збирався взагалі відкорковувати цю лабуду, але взяти її здавалося єдиним розумним виходом із ситуації. Тому я простягнув руку і взяв.
— Хороший хлопчик, — похвалив дилер і кишнув нас із кімнати.
— Ти був наркоманом? — пошепки сердито спитала Емма в Шарона. — Чому нам не сказав?
— А вам яке до цього діло? — спитав Шарон. — Так, декілька років у мене були не найкращими. Та потім мене знайшов Бентам і вилікував від цієї залежності.
Я розвернувся до нього і спробував уявити, як це було.
— Кажеш, Бентам?
— Так. Повторюся, що цьому чоловіку я завдячую життям.
Узявши в мене пляшечку, Емма піднесла її догори. У сильніших променях світла сріблясті часточки в чорній рідині сяяли, мов крихти сонця. Видовище заворожувало. Я вже ладен був і про побічні ефекти забути — так кортіло дізнатися, як декілька крапель можуть підсилити мої здібності.
— А сказати, з чого вона, він не схотів, — нагадала Емма.
— Там — ми, — мовив Шарон. — Маленькі лусочки наших украдених душ. Витвори їх чавлять і знову згодовують нам. Частка кожного дивного, яких вони викрадають, зрештою опиняється в такій-от пляшечці.
Нажахана, Емма жбурнула флакон на підлогу, але Шарон хазяйновито його підібрав і сховав у надрах свого плаща.
— Ніколи не знаєш, коли воно може знадобитися, — пояснив він.
— Знаючи, з чого ця рідина, — сказав я, — повірити не можу, що ти її колись пив.
— А я й не казав, що пишаюся собою, — відрізав Шарон.
Тепер уся та лиха диявольська схема була зрозумілою. І досконалою у своїй огидності. Витвори зробили з дивних жителів Диявольського Акра канібалів, що мучаться від голоду за власною душею. Підсадити їх на амброзію означало здобути повний контроль і тримати населення в шорах. І якщо ми невдовзі не звільнимо своїх друзів, їхні душі стануть наступними, що заповнять ці пляшечки.
До моїх вух долинув рев порожняка — він нагадував переможний крик, — і чоловіка, який лише хвилину тому в нас на очах прийняв амбро, витягли у двері та поволокли коридором, скривавленого й непритомного.
«Моя черга», — подумав я, і тілом промчала тремка хвиля адреналіну.
* * *
В амброкублі був задній двір, зусібіч оточений стінами, а посеред нього стояла квадратна клітка площею приблизно сорок футів[11]. Її міцні ґрати, як на мій погляд, легко могли втримати порожняка. На землі, десь на відстані, на яку міг сягнути з клітки язик потвори, було проведено лінію, а за нею розважливо купчилася юрба пошарпаних на вигляд дивних — усього їх було близько сорока. Уздовж стін подвір’я кільцем тяглися менші клітки, а в них сиділи тигр, вовк і щось схоже на дорослого ведмегрима — менш цікаві тварини, принаймні якщо їх порівнювати з порожняком. Їх приберігали для боїв у інші дні.
Головний атракціон, прикутий до товстого залізного стовпа ланцюгом, що кріпився в нього на шиї, міряв кроками велику клітку. Порожняк був у такому жалюгідному стані, що я навіть відчув, як у душі ворухнулося щось подібне до жалю. Потвору забризкали білою фарбою і подекуди вимастили грязюкою, щоб усім було її видно, але заразом вигляд у нього став сміховинним — тепер порожняк нагадував далматинця чи міма. Він сильно кульгав, за ним тягнувся слід чорної крові, а м’язисті язики, що в очікуванні бою повинні були шмагати повітря, тепер в’яло волочилися позаду. Поранений, принижений, він і близько зараз не нагадував те видіння з нічних жахіть, до якого я звик. Але натовп, що раніше ніколи не бачив порожняка, здавалося, був вражений. Хоча нічого дивного: навіть знесилений, порожняк примудрився дати жару
