Що впало, те пропало - Стівен Кінг

— Я можу їх спалити, — вимовив Сауберс так, ніби звертався не до Дрю, а думав уголос, оцінював важливість цієї ідеї. — Я можу піти д… Туди, де вони зберігаються, і просто спалити їх.

— Скільки їх усього? Вісімдесят? Сто двадцять? Сто сорок? Вони знайдуть залишки, синку. Попіл. А якби й не знайшли, у мене є фотокопії сторінок. Вони почнуть ставити питання, вивідувати, як твоїй родині вдалося так добре пережити велику кризу, тим паче з травмами твого батька, піднімуть рахунки за лікування. Я думаю, досвідчений бухгалтер виявить, що твоя родина витрачала набагато більше, ніж заробляла.

Дрю уявлення не мав, чи це так, але цього не знав й хлопчисько. Він уже був близький до паніки, і це добре. Панікуючи, люди тверезо не роздумують.

— Нема доказів, — через силу, пошепки, прошепотів Сауберс. — Грошей більше немає.

— Не сумніваюся, інакше ти б не опинився тут. Але фінансовий слід залишається. І хто по ньому піде, крім поліції? ВПС[63]! Хто знає, може, твої батьки теж сядуть за несплату податків. І тоді твоя сестра — Тіна, здається? — залишиться зовсім сама. Хоча, може, у неї є якась старезна тітонька, у якої їй доведеться пожити, доки ви, панове, будете термін мотати.

— Чого ви хочете?

— Та не гальмуй. Мені потрібні записники. Усі.

— Якщо я вам їх віддам, що я отримаю?

— Упевненість у тому, що ти залишишся чистим і на волі. А в твоєму становищі це безцінний скарб.

— Ви це серйозно?

— Синку…

— Не називайте мене так! — Хлопчик стиснув кулаки.

— Пітере, сам подумай. Припустимо, ти відмовляєшся віддати записники мені. Тоді я зливаю тебе поліції. Але, якщо ти віддаєш їх мені, я одразу втрачаю владу над тобою. Адже я заволодію краденим майном. Ти будеш у безпеці.

Поки Дрю це говорив, його правий вказівний палець наближався до безшумної тривожної кнопки під стійкою. Натискати її йому хотілося менш за все на світі, але ці стиснуті кулаки йому не подобалися. У паніці Сауберсу могло спасти на думку, що є лише один спосіб заткнути рота Дрю Халлідею. Зараз їх записувала камера відеоспостереження, але хлопець міг і не здогадуватися про це.

— А ви отримаєте сотні й тисячі доларів, — з гіркотою в голосі вигукнув Сауберс. — Може, навіть мільйони.

— Ти допоміг своїй родині у важкий час, — сказав Дрю й мало не додав: «Не треба бути таким жадібним», — але потім вирішив, що за даних обставин це було б якось… недоречно. — Думаю, тобі й цього має бути достатньо.

Відповідь хлопчика можна було прочитати по його обличчю: легко вам говорити.

— Мені треба подумати.

Дрю кивнув. Але не на знак згоди.

— Я розумію, що ти відчуваєш, але ні. Якщо ти зараз підеш, обіцяю тобі: коли ти прийдеш додому, на тебе вже чекатиме поліцейська машина.

— А ви втратите великий куш.

Дрю знизав плечима.

— Уперше, чи що? — Хоча, сказати по правді, такими зависокими ставки ще ніколи не були.

— Мій тато займається нерухомістю, ви це знаєте?

Несподівана зміна теми злегка збила крок Дрю.

— Так, я це бачив, коли брав довідки. Він завів свою маленьку справу, і молодець. Хоча в мене є підозри, що піднятися йому допомогли гроші Джона Ротстайна.

— Я попросив його зібрати відомості про всі книжкові магазини в місті, — сказав Сауберс. — Сказав, що пишу роботу про те, як електронні книги впливають на торгівлю звичайними книгами. Це було ще до того, як я прийшов до вас, коли я ще вирішував, чи варто ризикнути. Він з’ясував, що в минулому році ви втретє заклали це місце, і вам це вдалося тільки через його розташування. Лейсмейкер-лейн вважається найдорожчою вулицею.

— Я не думаю, що це має якесь відношення до…

— Ви маєте рацію, у нас був важкий період, і знаєте що? Це дає людині нюх на тих, у кого неприємності. Можливо, переважно дітям. Мені здається, у вас із грошима зовсім туго.

Дрю підняв палець, який тягнувся до тривожної кнопки, і направив його на Сауберса.

— Не трахай мені мізки, хлопче.

Кров прилила до обличчя Сауберса великими пропасними плямами, і Дрю побачив щось таке, що йому не сподобалося й чого він, безумовно, не домагався: він розлютив хлопчика.

— Я знаю, ви мене навмисно квапите. Але нічого не вийде. Так, справді, його записники в мене. Сто шістдесят п’ять штук. Не всі, але більшість списані повністю. І знаєте що? Про Ґолда це була не трилогія, це був цикл. Є ще два романи, обидва в цих книжках. Так, перші чернетки, ага, але досить-таки чисті.

Хлопчисько говорив дедалі швидше й швидше, крок за кроком окреслюючи те, про що, як сподівався Дрю, через страх він не повинен був зараз думати.

— Вони заховані, але, напевно, ви маєте рацію, якщо ви викличете поліцію, вони їх знайдуть. Тільки мої батьки нічого про це не знають, і, думаю, поліція цьому повірить. А я… Я ще неповнолітній. — Тут він навіть трохи посміхнувся, ніби щойно до цього додумався. — Мені вони нічого не зроблять, тому що я не крав ні грошей, ні записників. Я тоді ще навіть не народився. Ви, звичайно, вийдете чистеньким, але й нічого не отримаєте. Коли банк забере цей магазин — тато сказав, що вони це зроблять рано чи пізно, і тут замість нього відкриється «Обонпан»[64], я сюди зайду і з’їм круасан за ваше здоров’я.

— Нічого собі ти промову виголосив, — сказав Дрю.

— Вона закінчилася. Я йду.

— Попереджаю тебе, ти робиш конче нерозумно.

— Я вже говорив, мені потрібен час подумати.

— Скільки?

— Тиждень. Вам теж потрібно подумати, містере Халлідей. Можливо, у нас таки щось вийде.

— Сподіваюся, синку. — Дрю навмисно вставив це слово. — Оскільки, якщо цього не станеться, я подзвоню в поліцію, і я не блефую.

Тут у завзятості хлопчика таки з’явилася розколина, очі його наповнилися слізьми, і, перш ніж вони встигли скотитися по щоках, він розвернувся й вийшов з магазину.

12

А тепер приходить ця голосове послання, яке Дрю вислуховує лютуючи, але й з острахом, бо хлопчик говорить так спокійно й зібрано, але за цією холоднокровністю чується розпач.

«Завтра я не зможу прийти, як обіцяв. Зовсім забув про зліт старост класів середньої і вищої школи, а мене на наступний рік обрали віце-президентом випускного класу. Знаю, це звучить як відмовка, але це не відмовка. Це абсолютно вилетіло в мене з голови — ще б пак, коли ви стали погрожувати мені в’язницею і все таке».