Чужа гра - Сергій Ухачевський

— Вип'ємо за те, щоб ти завжди ставився до друзів так, як вони до тебе, о-о, — промовив тост Юрченко.

— Наса друзба і опасна і трудна, — проспівав Вечірній.

— Хіба я такий поганий? Мужики-и… Я для вас готовий на все. Давайте вип'ємо за нас, колєґів і хароших людей!

З такими настроями пропонувати «колегам» справу Роман не наважився… Після п'ятої пляшки стосунки налагодилися і вони перебралися до ресторану. Компанія обросла новими персонажами; їсти вже ніхто не міг. Пилася горілка і запивалася кавою. Танцювали; разів десять для Шлапака замовляли «Я сошел с ума», «На привокзальную», а потім Біджьо, взявши мікрофон, заспівав безголосим басом на мотив відомої пісні: «Сьогодні знову, як лось в кукурудзі, сьогодні знову булькоче у пузі, на ранок треба пивка прихопити, — це все називається словом «напитись», — так просто»!

П'яний натовп танцював, аплодував і викликав Сергія «на біс». Хтось поставив йому пляшку, весела дівоча компанія тягнула за свій стіл. Кіт кудись запропав. Віталік цілувався з дівчиною за сусіднім столом, Юрченко третю годину дискутував із Сашком з приводу державного устрою України.

— Знаєсь, я тебе не люблю! Я тебе не намалюю, бо ти любис комунісьтів.

— Це — порядок, о-о, комуністи, о-о…

— В Уклаїні долзно буть правлєніє не гельманів, а гетьманів! Як на мому полотні «Масозидони — ісход із власті»!

— Нє, п-цани, комуністи, це — о-о!

— Ми должни государствєнні справи рісать на народному віці, і коли якесь ґавно плийсло до власті, всім миром сносать його в зопу, як на мому полотні «Народний трибунал», которого я сьце не создав!

Дискусія припинилася, коли Біджьо привів за стіл трьох малолітніх шлюх. Віталій запропонував йому ввести до пісні слова: «Вони нам зрання забацають мінет, це все називається словом «проміскуїтет» — так просто»…

Вранці друзі виходили з дому Біджьо із запухлими пиками, щулились від холоду. Посадили дівок у тролейбус, самі у таксі поїхали на пиво в «Музу». Несподівано туди завітав пом'ятий Матроскін. З’ясувалося, проспав до ранку під столом у ресторані, розбудила прибиральниця. Шлапак, приєднавшись до гурту, сказав, що телефонував дружині і збрехав, начебто був з Віталієм у Львові, домовлялися про видання його книжки. Паньків на те зітхнув.

— А чьо, — сказав Роман, — ми шо не годні кєнту видати книжку?.. Заваді видали, а нашому другу — нє?

— Як? — насупився Вечірній, схожий на спитого тюленя.

— Можу в себе зверстати, маю папір. Кіт — друкарський станок… Сашко проілюструє, а нє? Пошукаємо спонсорів, щоб дали гроші на обкладинку — ми ж якісь колєґи, а нє? Має бути порядок. Потім дам у газеті рекламу, та якось і продамо.

— Буду вдячним, — розчулено розвів руками Віталій.

— Не треба бути вдячним, — вирішив Роман, — іди за пивом.

— Я без грошей…

— Бери в борг, шо, кєнтам по кухлю пива не поставиш?

— П-цани, — вирішив бути дотичним до справи Юрченко, — за мною спонсори.

— То що? — бадьоро запитав Роман, — поможемо другові?

Всі погодилися. Шлапак на цьому, практично, нічого не втрачав. У Кота станок хоч поганенький, але за кілька тижнів можна надрукувати тираж, вручну сфальцювати, прошити зошити. Юрченко знайде спонсорів, і за яких три-чотири тисячі доларів віддрукується обкладинка… Здається, викрутився.

Залишався борг Оленці. Це не проблема. Стару квартирку можна переобладнати під стоматологічний кабінет. Коштом Юрченка. Оренда — двісті баксів на місяць, за два роки відіб’ються бабки, а поки розрахуватися грішми, які витягнув з батьків Оксани за квартиру, збрехавши, наче винен за неї п’ять тисяч. Не збідніють.

Шлапак почувався Наполеоном, і навіть «сучка Лєнка» не Могла нічого заподіяти. Отримає своїх чотири тисячі і вдавиться! Нічого, не все їй бути на такій посаді — ще цілуватиме йому черевики і проситиме, щоб узяв у коханки!

Проте солодкі мрії рідко збуваються. Наступного ранку до Романа на роботу заїхали братки, виштовхали з кабінету, увіпхнули в машину і привезли в офіс Кірі. Той сидів на м’якому фотелі, Оленка на бильці, обнявши його за шию. «Сучка, не встигли розлучитися, завела любов з іншим!», — подумав Роман.

— Када будут бабки? — жорстко запитав Валентин.

— У мєня зараз праблєми…

— Да, у тебя проблемы. Если ща не выложишь четыре тысячи двести долларов и печатку с пальца, завтра отдашь квартиру, потом офис с газетой, а потом и другую квартиру.

— Олєнка, ну, скажи, — з благальним поглядом звернувся до дівчини. — Ти ж павінна міня разумєть.

— Надо было деньги отдавать, когда я просила. Теперь это не твои и даже не мои деньги — это деньги Валика. И печатка тоже его.

— Нікагда не думал, что ти можеш до міня так относіться! — зарюмсав, по-дитячому скрививши губи.

— Валик, не охота смотреть на это чудо, — байдуже зітхнула. — Мне не хватает десяти тысяч на квартиру. Пусть пацаны вытрясут из него!

Роман витер сльози хустинкою і застогнав:

— Сьогодня ти палучиш сваї чотири тисячі!

— Четыре било до момента, пока ты не начал ломать комедию, — вирішив Кіря. — Если ты такой урод, — выложишь все десять. Счетчик включен. Слышал — девочке надо квартиру в центре Києва!

— Я всьо разкажу Анджєю! Я з нім гаваріл нєдавна, він сказав випустіць кніжку!

Валентин просичав: «А кто такой Анджей?.. Прошлое. А прошлое не имеет право голоса»!

Роман відчув слабкість у ногах. Кіркуєв покликав хлопців, наказавши відвезти Романа додому за документами і до нотаріуса, щоб переписав квартиру на Мишка. Глянувши на близнюків, що з’явилися з-за спини, Шлапак мало не розплакався.

— Олєнко, — застогнав, опустившись на коліна, — я сьогодня оддам шєсть тисячь, а до канця тіжня — щє чотири, ну, я тібя прашу, Лєночка… Ну, вдар мене, якщо хочеш…

Оленка