Червоний горобець - Метьюз Джейсон

Призвичаєна до флегматичних рявкань совєтської бюрократії, Марта спокійно нахилилася вперед і загасила сигарету в попільниці на його столі. Його очі ковзнули вниз, до декольте на її блузі. Вона поклала руки на край столу й нахилилася далі, щоб дати йому краще роздивитися.

— Полковнику, — сказала Марта, — я маю вам дещо сказати. Ви огидний. І це вам слід залишити Єгорову в спокої. Годі зачіпати її у своїй відразливій манері. Вона не зробила нічого поганого.

— З ким ви, по-вашому, говорите? — лементував Волонтов. — Ви всього лише перезріла хвойда, blyadischa! Я можу відіслати вас додому цієї ж миті, зв’язану, мов свиноматку, якою ви є. Працюватимете в регіональній службі відряджень у Магнітогорську, де днями будете перевіряти дозволи на виїзди за кордон, а ночами смоктати беззубим хокеїстам.

— О, так, полковнику, які знайомі погрози, — сказала Марта. Вона добре знала цей тип виродків, цей тип боягузів.

— А як щодо такої погрози, полковнику? Я звернуся до вищих інстанцій. Я створю для вас стільки проблем у Москві, що це ви стоятимете на колінах у Магнітогорську. Ваня Єгоров буде неприємно вражений, дізнавшись, що ваша резидентура — це svalka, звичайнісінька купа сміття, а ваші досягнення — пустий звук. Йому буде цікаво дізнатись, як ви витріщаєтесь на його небогу і мрієте пірнути носом їй між ноги. Mudak.

Це була просто колосальна непокора. Це була зрада. Волонтов став біля столу й закричав на Марту.

— Пакуйте речі. Я хочу, щоб завтра до ранку вас тут уже не було. Мені не важливо, як: потягом, човном, літаком. Якщо ви не поїдете звідси до завтра…

— Zhopa! Недоносок! — вигукнула Марта, повернувшись спиною до Волонтова і попрямувала до дверей. Трясучись від гніву, Волонтов відкрив ящик столу, покопирсався в ньому й дістав маленький пістолет Макарова, який тримав поруч протягом усієї своєї кар’єри. Він жодного разу не стріляв із нього на стрільбищі, ніколи не стріляв у нападі люті. Тепер, тремтячою рукою, він звів затвор. Біля дверей Марта почула клацання й повернулася. Пістолет Волонтова був націлений прямо на неї.

— Я вам не Дмитрій Устинов, полковнику Волонтов. Ви і ваш вид не можете знищувати кожну річ, яка вам непідвладна.

Серце Марти калатало, вона не знала, чи зможе Волонтов натиснути на курок.

Устинов? Убитий олігарх? Замордований у своєму пентхаусі, відра крові? За чутками, то була вендета мафії. Волонтов і гадки не мав, про що говорить ця сучка, але радянські вакуумні трубки зразка 50-х років в голові нагрівалися. Інстинкти водяного жука підказали йому, що там, глибоко під поверхнею, щось ховається, можливо, щось дуже важливе. Він опустив пістолет. Марта повернула ручку дверей його кабінету і вийшла. Колеги зібрались у коридорі; вони чули крики.

Сидячи у своєму кабінеті, Волонтов курив сигарету й намагався заспокоїтися. Він потягнувся до захищеного бежевого телефона з наліпкою VCh, що означало vysokochastoty, високочастотний.

— З’єднайте з Москвою, — сказав він оператору. Після тридцяти секунд очікування він розмовляв з першим заступником директора Єгоровим. За дві хвилини йому було надано конкретні інструкції. А саме: ігнорувати те, що розповіла йому Єленова, і нікому, абсолютно нікому не переповідати. Більше нічого не робити. Волонтов збирався було запротестувати, що таке порушення субординації підірве його авторитет. На скрипучому кінці лінії Єгоров наказав йому пильнувати.

— Yest’ chelovek, yest’ problema. Nyet cheloveka, nyet problemy, — сказав Єгоров. Мурашки пробігли по тілу Волонтова. Він це знав здавна. Один з афоризмів товариша Сталіна: «Є людина — є проблема. Немає людини — немає і проблеми».

***

Нейт і Домініка сиділи на дивані в його квартирі. Світло із затоки просочувалося у вікно, і з темряви за островами в затоці чулася басова мелодія гудка корабля.

Команда зачистки перевірила квартиру Нейта, щоб він зміг запросити Домініку на вечерю. На цьому етапі жоден з них не знав, хто має оперативну перевагу. І жоден не знав, куди приведуть його чи її потуги розвинути справу. Жоден не розумів до кінця ставки в Грі. Все, що їм обом було відомо, це те, що вони чекали зустрічі. Маленька вітальня Нейта була тьмяно освітлена двома лампами. Тихо грала музика. Балади Бенні Море.

Нейт готував вечерю, vitello picatta, телятину скалопіні з лимонно-каперсовим соусом. Домініка стояла, обпершись об кухонний стіл, і дивилася, як Нейт злегка обсмажує тонкі м’ясні медальйони в олії та вершковому маслі. Вона підійшла ближче до плити, доки він підливав у сковорідку лимонний сік та вино, готуючи соус, після чого поклав шматочки лимона та каперси. Потім повернув на сковорідку м’ясо, щоб розігріти. Вони вечеряли на дивані, з тарілками на колінах. Домініка допила вино й налила ще один келих.

Вони відновили свої стосунки після перерви кілька тижнів тому й відтоді проводили час разом. Прохолодної неділі, гуляючи навколо старої фортеці, вони завели стару добру пісню.

— Ти прожив у Москві цілий рік, Божечки, — сказала Домініка, — та взагалі не знаєш росіян. Для тебе світ чорно-білий. Ти нічому не навчився.

Нейт усміхнувся і простягнув руку, щоб допомогти переступити зарослий травою парапет, частину стін замку. Домініка не взяла руки й перейшла насип самостійно.

— Слухай, націоналізм — це добре. Ви маєте багато приводів пишатися, — сказав Нейт. — Але світ не заселений вашими ворогами. Росія має зосередитися на тому, щоб допомагати власному народові.

— Ми й так добре вправляємось, дякую, — сказала Домініка.

Вони продовжили суперечку в квартирі після обіду.

— Я лиш кажу, що Росія майже не змінилася з давніх часів, що вона не використовує того величезного потенціалу, яким володіє. Старі погані звички нікуди не поділися.

— Які це звички? — запитала Домініка. Вона витирала тарілку над раковиною.

— Корупція, репресії, ув’язнення. Совєцькі методи досі діють, тому в Росії й занепадає демократія.

— Здається, ти отримуєш неабияке задоволення, повторюючи цей список, — сказала Домініка. — Я припускаю, в Америці нічого такого немає?

— Звичайно, у нас є проблеми, але ми не моримо дисидентів до смерті у в’язницях і не вбиваємо політичних опонентів.

Нейт помітив, як вираз обличчя Домініки змінився.

— Є ті, хто цінує людяність, хто вважає, що всі мають рівні права і неважливо, з якої вони країни. А є люди, які, здається, взагалі не піклуються про своїх співгромадян, в яких немає совісті, такі люди, які були в колишньому Радянському Союзі, в старому КГБ. Дехто з них і досі на місцях.

Домініка не могла повірити, що вони про це говорять. З одного боку, це було образливо — сидіти тут, слухати, як її вичитує цей молодий американець. З іншого, Домініка розуміла, що багато чого ним сказаного було правдою, але визнати це було просто немислимо.

— То виявляється, ти в нас фахівець, — сказала вона, поклавши одну тарілку і взявши іншу, — з КГБ.

— Ну, знав одного чи двох із них, — сказав Нейт.

Домініка продовжувала витирати тарілки.

— У тебе були знайомі з КГБ? Не може бути. А хто саме? — запитала вона. «І що ти робитимеш, як він скаже?» — думала Домініка.

— Ти з ними не знайома. Та, для порівняння, я віддаю перевагу знайомствам з офіцерами СВР. Вони набагато приємніші люди.

І знову ця усмішка, цей насичений пурпур.

Домініка не зреагувала, натомість поглянула на годинник і сказала, що час уже пізній. Ображено. Нейт допоміг їй одягнути пальто та прибрав волосся, щоб підняти комір. Домініка відчувала його