Рембо - Девід Моррелл

Які годинники?

Марки «Бюлова».

Давай сюди.

Він кинув на підлогу порожню пляшку, одну з тих, якими був завалений брезент, що прикривав Рембо.

Як там щодо випивки?

Кін відкрив шафку й вийняв непочату пляшку «Катті Сарк».

Віскі — що треба.

І де тільки береш?

Перепадає деколи.

А кажеш, ховати нічого.

Та хіба ж я ховаю?

Я дивлюся, у тебе тут гвинтівки.

Ці чи що? Нам теж доводиться деколи постояти за себе. Кого тільки не зустрінеш тут на ріці! Ви навіть уявити собі не можете, які шибеники трапляються.

Чого ж. Легко навіть уявляю.

От-от. Ви з ними мало не щодня стикаєтеся. Небезпечна у вас служба.

Що вдієш? Хтось має захищати народні інтереси. Але зате вже, будьте впевнені, із порушниками я розправляюся як треба! Вони в мене отримують на всю котушку.

Так, служба важка. І платять мало. Люди не розуміють, що наш флот охороняє їхнє мирне життя.

Капітан катера постукав ногою по рундуку, у якому лежав гранатомет.

У флоті ми не звикли чекати нагород за свою службу.

Тоді прийміть ось це як подяку за те, що ви чесно виконуєте свій обов’язок.

Із цими словами Кін вийняв товсту пачку грошей і протягнув їх капітанові.

Той охоче взяв пачку та, послинивши палець, почав рахувати купюри.

Невелика подяка.

Але Кін уже діставав другу пачку.

Пробачте, капітане, загубилася в кишенях.

Тепер бачу, що ви справді цінуєте, як ми про вас піклуємося. Дам вам одну пораду. Будьте обережні: у цих місцях стали з’являтися контрабандисти. Небезпечний народ.

Кін сплюнув на підлогу.

Покидьки! Щоб їм світла не бачити! Щоб їхні матері прокляли той день, коли народили їх на світ! — розходився він.

Капітан ще раз штовхнув ногою рундук і рушив до виходу.

Ну, добре. Може, зустрінемося ще.

Із превеликим задоволенням, — відгукнувся Кін.

Коу вчасно відскочила від дверей. Капітан кинув насуплений погляд на протверезілих молодчиків, Кіна та повернувся на катер.

Коу з полегшенням стежила, як там готуються до відплиття. Пролунали короткі команди, знову загудів потужний мотор, і катер рушив із місця.

Провівши поглядом судно, що сховалося в повороті ріки, і дочекавшись, коли шум двигуна остаточно затихне вдалині, вона зайшла в кабіну.

Як ви там, Рембо?

Купа мотлоху почала рухатися. Із дзенькотом посипалися порожні банки та пляшки. Рембо розпрямився. В одній руці в нього був ніж, у другій — пістолет.

РОЗДІЛ 5

Коли вони вийшли із човна, Коу попередила Кіна:

— Почекаєш нас тут. Частину грошей, що залишилася, отримаєш на зворотному шляху.

І хоча Кін ризикував нарватися на черговий патруль, жадібність пересилила страх.

«Чи можна покластися на нього, — роздумував Рембо, у темряві спускаючись схилом. — Цілком можливо, Кін не захоче чекати своїх пасажирів, розсудивши, що ризик не вартий цих грошей. Ми повернемося сюди, а човна немає. Що тоді?»

«Тоді доведеться пошукати інший спосіб пройти по ріці. Тільки й усього», — відповів він собі.

«І все-таки, якби Кін не був налаштований дочекатися їх, продовжував роздумувати Рембо, — він напевно постарався б заволодіти всіма грошима ще на судні, а їх самих убити. Двоє проти восьми! Кін з упевненістю міг сподіватися на те, що шанси в нього є. Але тоді можна було б і не рушати в плавання, а відразу розправитися з ними ще в тій хатині. На березі. Став би він тягти своїх пасажирів у таку далечінь, щоб потім кинути тут, не отримавши половини винагороди».

Тепер Рембо був майже впевнений, що Кін дочекається їх.

Спуск закінчився, вони вступили в долину. Під ногами щось перекочувалося. Він наступив на те, що здалося йому уламком гілки, почувся хрускіт.

Він завмер на місці. Що це? Міни-пастки? Але тоді нас давно б не було серед живих.

Він зробив ще крок і знову зупинився. Вони стояли на величезній купі сухих гілок, що тріскотіли й розсипалися під ногами. Він хотів обійти цю купу, але вона здалася йому нескінченною. Усюди щось хрумтіло та перекочувалося під ногами.

Сюди, на саме дно ущелини, місячне світло ледь проникало. У його вбогих проблисках Рембо помітив білясті, кулеподібні предмети. І безліч довгих, скорчених, що нагадували гілки дерев. Але теж білястих. Що це може бути?

Що? Хвиля гіркоти закипіла в ньому.

Кістки. Людські кістки. Купа черепів. Стебла кучерявих рослин обплутували переламані ребра, пагони стирчали з порожніх очниць.

Він схилився над цими останками й помітив зуби. От воно що! У місцевого населення, чий убогий раціон складала одноманітна рослинна їжа, зуби, як правило, випадали задовго до настання старості. Більшість дорослих людей тут не пережовували їжу, а перетирали її беззубими яснами.

Кістяки й черепи, досить великі, не належали місцевим жителям. Американці! Боже праведний! От як вони поводились із полоненими. Не бажали закопувати мертвих…

Він подивився на Коу. Вона придушила глибокий подих і кивнула. Намагаючись робити якнайменше шуму, вони обережно ступали страшним настилом, що покривав землю. Кістки ламалися із сухим тріском. Нарешті вони досягли протилежного схилу та знову почали підйом. Він не відчув полегшення, коли ущелина залишилася позаду. Його мучили недобрі передчуття.

Ймовірно, табір порожній і тепер. Швидше за все, полонених він там не знайде.

РОЗДІЛ 6

Вони піднялися на наступну вершину, і ледь Рембо встиг нахилитися й пірнути в зарості чагарнику, як дівчина схопила його за руку, злякано дивлячись уперед.

Він зрозумів. Серце його стиснулося.

Рембо припав до землі, вдихаючи на повні груди дурманний аромат прілого листя, і поповз. Розсунув гілки підліска.

І побачив табір, що загубився в мороці гірської ущелини, довгої та широкої.'

Йому не випадало раніше дивитися на табір з висоти, але він одразу впізнав його. Півроку, проведені тут, запам’ятаються йому назавжди.

Коли йому здавалося, що божевілля от-от охопить його, він повторював: «Ти повинен вижити!» Зламатися? Збожеволіти й з криками, звіриним виттям впасти в забуття? Ні! Ти витримаєш усе до кінця. Зараз візьмеш себе в руки тільки на одну коротку секунду. Так. І ще на одну секунду. Згадай, як проводив вихідні в лісі. Удома, в Арізоні. Згадай кожну дрібницю. Як ставив намет. І як розводив багаття. І як готував походну вечерю. Відкривав банку м’ясних консервів. Наповняв казанок ними, з насолодою пробуючи пряну жирну підливу. Тепер згадай, як підкидало твій старенький «форд» на вибоїстих лісових дорогах, коли ти вичавлював сто десять. Хмара дорожнього пилу осідала позаду, а ти кричав на весь голос, що життя прекрасне!

Потім осінило: як не грай сам із собою в піжмурки, це нічого не