Бібліотека душ - Ренсом Ріггз
— Так буде найбезпечніше, — запевнив її Шарон.
— Це принизливо!
— Так, зате не викликатиме зайвих запитань.
— І як нам це зробити?
— Просто виконуйте все, що я вам наказуватиму, негайно і без розпитувань. І зробіть трохи скляні очі.
— Так, хазяїне, — голосом робота промовив я.
— Не те, — сказала мені Емма. — Він має на увазі, як діти в тому кошмарному закладі на Парш-провулку.
Я розслабив м’язи обличчя й рівним голосом відтарабанив:
— Привіт, ми тут дуже щасливі.
Здригнувшись, Емма відвернулася.
— Так, дуже добре, — і Шарон перевів погляд на Емму. — Тепер ти спробуй.
— Якщо без цього ніяк, — відрізала вона, — я вдаватиму з себе німу.
Шарона це цілком влаштовувало. Він відчинив двері й вигнав нас на світло дня, що догоряло.
Розділ п’ятий
Повітря надворі нагадувало отруйний жовтавий суп, і ця імла так щільно затягнула все навколо, що я не міг роздивитися, де на небі сонце, міг тільки сказати, що воно хилиться до заходу і світло дня потроху тьмяніє. Ми на кілька кроків відставали від Шарона й щодуху припускали за ним, коли він бачив на вулиці когось зі знайомих і пришвидшував ходу, щоб уникнути розмови. Схоже було на те, що тутешні люди його знають; у нього була своя добра репутація, і, я думаю, він боявся, що ми якимись необережними діями її зруйнуємо.
Ми простували на диво веселенькою Гнійною вулицею: на підвіконнях тут буяли квіти в ящиках, а будинки вигравали яскравими барвами, — а потім звернули на Барвінкову, де тротуар закінчувався й починалося болото, а замість ошатних будинків стояли пошарпані одноповерхівки. Там, де вулиця закінчувалася страшнуватим глухим кутом, товклися якісь чоловіки в низько насунутих на очі капелюхах. Видавалося, що вони охороняють двері будинку з затемненими вікнами. Шарон наказав нам не сходити з місця, й ми чекали, поки він пішов з ними переговорити.
У повітрі витав слабкий запах бензину. Десь віддалік гучні голоси та сміх наростали й гасли, наростали й гасли, немовби чоловіки в спорт-барі дивилися гру. Але цього не могло бути; тут, в Акрі, не було телевізорів, і такі звуки могли належати тільки сучасності.
З будинку вийшов чоловік у забрьоханих грязюкою штанях. Коли двері відчинилися, голоси стали гучнішими, а потім стихли, коли двері пристукнули. Чоловік пішов на інший бік вулиці. В руках у нього було відро. Ми розвернулися й спостерігали, як він іде до того, чого я раніше не помітив: пари ведмежат, прикутих ланцюгами до спиляного ліхтарного стовпа на краю вулиці. Вигляд у них був жахливо сумний. Ланцюги дозволяли відійти від стовпа всього на кілька футів, і ведмежата сиділи в грязюці, з якимось острахом прищуливши пелехаті вуха і споглядаючи, як до них наближається чоловік. Той вилив перед ними якісь гнилі помиї та без слів розвернувся й пішов. Невимовна важкість каменем лягла мені на серце від побаченого.
— Це тренувальні грими, — озвався Шарон. Обернувшись, ми побачили, що він стоїть за нашими спинами. — Тут кривавий спорт — це великий бізнес, а бої з ведмегримами — найбільші й найвидовищніші. Молодим бійцям треба якось готуватися, тому для початку вони тренуються на ведмежатах.
— Це жахливо, — сказав я.
— Але в цих ведмедиків вихідний, завдяки вашій тварючці. — Шарон показав на маленький будинок. — Він там, на задньому дворі. Але, перш ніж ми підемо, хочу вас попередити: це кубло амброзійників, там всередині — дивні з пересвіченим до божевілля мозком. Не розмовляйте з ними і в жодному разі не дивіться їм в очі. Я знаю людей, які через це осліпли.
— Тобто як це — осліпли? — не повірив я.
— Отак узяли й осліпли. А зараз ідіть за мною і більше жодних запитань. Раби не допитують своїх господарів.
Емма аж зубами заскреготіла. Ми рушили вслід за Шароном, коли він пішов до чоловіків, які купчилися біля входу в будинок.
І став про щось із ними перемовлятися. Я нашорошив вуха, щоб послухати, водночас витримуючи рабську дистанцію і відвертаючи очі. Один з чолов’яг сказав Шарону, що «вхід платний». Той витяг з кишені плаща монетку і заплатив. Інший спитав про нас.
— Я їх поки що ніяк не назвав, — відповів Шарон. — Тільки вчора купив. Ще такі зелені, поки що не спускаю з них очей.
— Що, правду каже? — спитав один з чоловіків, підходячи до нас. — У вас нема імен?
Я похитав головою, на пару з Еммою посилено вдаючи німого. Чоловік з ніг до голови нас оглянув, і під його поглядом мені стало так незатишно, що хотілося вистрибнути з власної шкури.
— А я вас ніде не міг бачити? — Він нахилився ближче.
Я мовчав.
— Може, у вітрині в Лорейн? — підказав Шарон.
— Нє, — і чоловік махнув рукою. — Та, нічо, згадаю ще.
Глянути на нього я наважився лише після того, як він відвернувся. Може, то був один з піратів Смердючки, але в такому разі не з тих, з ким у нас була шарпанина. Підборіддя в нього було перебинтоване, лоб теж. Такі самі пов’язки я помітив у кількох інших чоловіків, а в одного вона була на оці. Я подумав, що вони могли дістати поранення в боях із гримами.
Той, що мав на оці пов’язку, відчинив перед нами двері.
— Приємного відпочинку, — сказав він, — але на вашому місці я б не посилав їх сьогодні в клітку, якщо не хочете відшкрібати їх потім від підлоги.
— Ми прийшли просто подивитися й повчитися, — відповів йому Шарон.
— Це розумно.
Шарон махнув нам рукою, і ми поспішили за ним, намагаючись триматися поближче й уникати поглядів тих, що стовбичили при дверях. Височезний Шарон мусив пригнутися, щоб пройти в одвірок, і весь час, поки ми були всередині, не розгинав шиї — така низька була в тому будинку стеля. Кімната, в яку ми зайшли, була темна, в ній тхнуло димом. І поки мої очі не адаптувалися до пітьми, я бачив лише цятки оранжевих вогників, що горіли то тут, то там. Дуже повільно кімната стала видимою. Її освітлювали гасові лампи, але світла від них було трохи більше, ніж від сірників, бо їх прикрутили до мінімуму. То було вузьке й довге приміщення, з койками в стінах, як у темних трюмах кораблів, що виходили в океанські плавання.
Я через щось перечепився і мало не втратив рівновагу.
— Чому тут так темно? — пробурчав я й таким чином порушив обіцянку не ставити запитань.
— Коли ефект амброзії потроху випаровується, очі стають чутливими, — пояснив Шарон. — Навіть слабке
