Твердиня - Максим Іванович Кідрук

— Бридота. — Левко теж скривився.

Перед ними лежав чималий (літрів на двадцять) мішок, ущерть заповнений зубами.

— Тут точно здійснювали жертвоприношення. — Українець поклав кілька зубів на долоню і став роздивлятися.

— Боже, як ти можеш? — відсахнулась дівчина. — Лео, Семене, ви якісь збоченці!

Левко відступив, роззираючись. Кістки відійшли на другий план. Цікавило інше: де дорога? Він прочісував очима прямовисні стіни, але не бачив жодного місця, куди могла б завернути кам’яниця.

Зненацька хлопець відчув незрозумілий дискомфорт. Неприємне поколювання огорнуло руки, зацебеніло з пліч на лопатки і далі на поперек. Воно не було пов’язане з купою черепів — то лише кістки, старі і струхнявілі. Збуджену сверблячку викликало інше. Просто… йому здалося, наче щось з’явилося поряд.

Вони не самі — хтось іще є в ущелині.

Лео тримався трохи позаду товаришів. Бачив їх усіх одразу. Ян, Сатомі, Ґрем і Семен завмерли, не ризикуючи наближатися до порослого травою нагромадження кістяків. Хлопець поводив головою наліво і направо. Зі щілин у скелях на нього перло кущисте гілляччя, рясно завішане лахміттям ліан, підперте стовбурами бамбуку. А тоді, підкоряючися незвіданому внутрішньому поштовху, Левко звів голову, обнишпорив очима краї розколини і… нагледів над собою людину. То не був обман зору, хлопець готовий був заприсягтися: на краєчку скелі, просто над ним, стояв і дивився вниз смаглявий чоловік зі строгими рисами обличчя і короткою, зовсім не перуанською стрижкою. Кілька секунд вони не рухались, витріщалися один на одного, а тоді незнайомець відступив, і нетрища зімкнулись над ним, ніби вода над пожбуреним в океанську глибінь каменем.

Левко замлів, наче в судини замість крові увілляли клею. Задерши голову, він стояв, поки не запекло в очах і не занила шия, але навіть після того не ризикнув відвести погляд. Він бачив джунглі, над ними — затягнуте вічною мармуровою плівкою небо, на тлі якого штовхалися нижчі й брудніші сірі хмари. Джунглі були нерухомими.

— Лео…

Ян, помітивши, що щось негаразд, підійшов до нього:

— Лео!

Ніякої реакції.

— Що там таке? — і собі задер голову. Порожньо.

І тільки коли чех скубнув Левка за руку, хлопець опустив голову.

— Нічого.

То був перший раз, коли Левко подумав, що їм не варто було сюди їхати.

Відтоді ця думка не полишала його ні на мить.

XLVII

Привал у Розколині влаштували не для того, щоб відпочити, просто не було куди йти. Сьома шастав довкола купи черепів, вишукуючи печеру чи хідник, що вивів би їх із глухого кута. Безрезультатно — з трьох боків мандрівників оточували прямовисні стіни.

Левко сидів осторонь, міркуючи над тим, що бачив. Двічі він боязко зводив обличчя, але нагорі не було нічого, крім затягнутих зеленню бескидів. Підсвідомо хлопець намагався переконати себе, що чоловік йому привидівся, та це не допомагало.

Українець трохи поспостерігав за товаришем, після чого опустив голову, втупившись під ноги. Несподівано помітив продовгуватий циліндричний предмет завдовжки з половину вказівного пальця, що лежав у траві біля лівої ступні. Гладенька поверхня предмету вказувала на штучне походження. Підчепивши пальцями, Левко підняв знахідку.

Під серцем кольнуло, але подиву хлопець не відчув.

Він тримав у руці гільзу від 5,45-міліметрового патрона до АК-74.

Левко покосився на товаришів, переконавшися, що за ним ніхто не підглядає, і став обережно розгортати руками траву довкола місця, де сидів. За півхвилини він знайшов п’ять гільз від куль того ж калібру, і жодна з них не лежала в землі, всі — на поверхні. Це означало, що потрапили гільзи на землю після минулого сезону дощів, іншими словами — протягом останніх дев’яти місяців.

Підійшов Семен, і Левко поспіхом сховав гільзи під себе.

— Проходу немає, — скрушно промовив росіянин.

— Не розумію… Ґуннар казав, що кам’яна дорога обходить Розколину Черепів і веде навпростець до Паїтіті.

— Я думаю, вона там, — Сьома показав рукою нагору, — на плато над нами.

— Зверху?

— Так, продовжується.

— І?

— Поліземо і знайдемо її.

XLVIII

1 серпня 2012 року, 16:07 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Вони полізли, але дороги не знайшли. Натомість потрапили у найбільш густі зарості з початку подорожі. Прошиті ліанами дерева стояли перед ними суцільною багатометровою стіною. Протягом години хлопці просунулись не більше ніж на сотню метрів від прірви, і ця сотня метрів ледь не доконала одного з них…

Абсолютно несподівано першою видихалася не Сатомі. За годину до того, як ставати табором (загін продряпувався через особливо щільні хащі), Ян Фідлер закректав і опустився на коліна.

— Що з тобою? — підскочила до нього японка.

Чех глитав повітря дрібними й частими ковтками, майже не надимаючи грудей. Він заклав руку за лямку наплічника, наче збираючись його знімати, але завмер і не рухався, втупившись перед собою осклянілим поглядом.

— Допоможіть йому.

Сатомі взялася стягувати з хлопця рюкзак. Ян остаточно сів, випроставши ноги.

— Я більше не можу… — прохрипів він. — Я далі не піду…

Здавалося, що то не Ян промовляє. Анемічні слова вилітали наче з нізвідки, настільки відсутнім був погляд у хлопця.

— Ще цього не вистачало, — злизавши піт з верхньої губи, Левко подивився на чеха.

Сьома несхвально зикнув на українця, а тоді разом з американцем майнув допомагати Сатомі. Через півхвилини Яна звільнили від наплічника і всадовили на більш-менш чистому й сухому місці.

— Ти як, друже? — Сем усівся навпроти. — Нормальок? Попий води. Все буде добре.

Чех не дивився на росіянина. Міцно зчепивши долоні, він упирався поглядом у груди Семена, але зіниці не фокусувалися, неначе прозирали крізь плоть. Сьома скосив погляд униз і зненацька зауважив, що Ян якось дивно стискає долоні. Він тримав їх так, ніби намагався всією правою долонею потиснути основу великого пальця лівої.

Помітивши, що Семен дивиться на його руки, чех повернув їх тильними сторонами догори. Немовби приховував щось. От тільки ховати йому не було чого, крім…

— Яне, що ти робиш? — якомога м’якше вимовляючи слова, спитав росіянин.

Сьома ще раз покосився на руки товариша і нараз усе зрозумів. Як би Ян не повертав долоні, одна річ лишалася незмінною: пучка великого пальця лівиці незмінно торкалася ямки на правому зап’ястку біля закінчення променевої кістки. Пучка не рухалась, наче приклеєна. Семен добре знав, що означає відсутній погляді і «приклеєний» до зап’ястка палець, оскільки його тато також страждав через проблеми з серцем: ні на секунду не розчіпляючи долонь, Ян Фідлер рахував