Бібліотека душ - Ренсом Ріггз

— Хлопчику мій, мені потрібно, щоб ти привів до мене порожняка.

* * *

Авжеж, я погодився. Тієї миті я б на яке завгодно прохання повівся, якби вирішив, що це допоможе звільнити наших друзів. І тільки після того, як у мене вихопилась ця обіцянка й Бентам узяв мене за руки й потиснув їх, я зрозумів, що поняття не маю, де того порожняка дістати. Ними точно аж кишіло у фортеці витворів, але ми вже з’ясували, що пробратися туди не можна ніяк. А тоді з тіней, що громадилися в кутках кімнати, виступив Шарон і повідомив нам одну добру новину.

— Пам’ятаєш свого друзяку, якого причавило мостом? — спитав він. — Він, як виявилося, не зовсім помер. Кілька годин тому вони його виловили зі Смердючки.

— Хто «вони»? — не зрозумів я.

— Пірати. Закували в кайдани й посадили в клітку при кінці Гнійної вулиці. Він там, я чув, неабиякий переляк спричиняє.

— Отже, так і зробимо. — Емму охопило радісне збудження. — Викрадемо порожняка, приведемо його сюди, перезапустимо машину пана Бентама, відчинимо двері, які ведуть у фортецю витворів, і заберемо звідти своїх друзів.

— Раз-два й готово! — хрипко розсміявся Шарон. — Окрім того останнього моменту.

— І першого, — сказав я.

Емма підійшла до мене поближче.

— Пробач, золотце. Я пообіцяла твої послуги, не спитавши тебе самого. Як думаєш, упораєшся з тим порожняком?

Я зовсім не був у цьому впевнений. Так, справді, на річці Смердючці я примусив його виконати кілька видовищних трюків, але скомандувати йому, як цуценяті, йти поряд і довести аж до будинку Бентама вимагало занадто великих зусиль як на мої рудиментарні вміння приборкувати порожняків. А після останньої зустрічі, що обернулася катастрофою, моя впевненість у собі взагалі впала до рекордно низької позначки. Але все впиралося в те, чи зможу я впоратися з монстром.

— Звісно, зможу, — після дуже довгої паузи відповів я. — Коли нам іти?

Бентам заплескав у долоні.

— От молодець! Так тримати!

Еммин уважний погляд затримався на моєму обличчі. Вона бачила, що я прикидаюся.

— Можете йти, коли будеш готовий, — відказав Бентам. — Шарон буде вашим провідником.

— Краще не зволікати, — озвався Шарон. — Коли місцеві вдосталь набавляться з тим порожняком, я думаю, вони його вб’ють.

Емма підняла чотирма пальцями перед своєї пишної сукні.

— У такому разі я вважаю, що нам слід переодягтися.

— Звичайно, — кивнув Бентам і відправив Німа пошукати для нас одяг, що більше пасував би до нашого завдання. Той повернувся за хвилину, несучи черевики на товстих підошвах і сучасні робочі штани та куртки: чорні, водонепроникні, з матеріалу, що трохи розтягувався.

Ми розійшлися по окремих кімнатах перевдягатись, а потім зустрілися в коридорі. Тепер ми з Еммою були вбрані для пригод. Грубий і безформний, цей одяг надавав Еммі трохи чоловічого вигляду (хоча на її красі це не позначилося ніяк), але вона не нарікала. Просто зав’язала ззаду волосся, зробила стійку «струнко» й відсалютувала мені.

— Сержант Блум виконувати ваші накази готова.

— Який гарнюсінький солдатик, ще такого не бачив, — жахливо розтягуючи слова, як актор Джон Вейн, сказав я.

Між ступенем моєї знервованості й кількістю тупих жартів, якими я сипав, існувала пряма залежність. А тієї миті мене ледь не трусило; шлунок перетворився на несправний кран, з якого просто на нутрощі скрапувала кислота.

— Ти впевнена, що ми зможемо? — спитав я.

— Так.

— Ти хоч коли-небудь у чому-небудь сумніваєшся?

Емма тільки головою похитала.

— Сумнів — це гострий шпичак у надувному рятувальному човні життя.

Вона підійшла до мене впритул, і ми обійнялися. Я відчував, що вона легенько тремтить. Вона теж не була куленепробивною. І тоді зрозумів, що моя непевна віра в себе почала робити підкоп під її власну віру в мене.

А Еммина впевненість у собі була тим цементом, який тримав усе докупи. То був наш надувний рятувальний човен.

Її віру в мене я звик вважати дещо нерозважливою. Здавалося, вона гадала, що я можу клацнути пальцями й змусити порожняка танцювати під свою дудку. Що якась внутрішня слабкість блокує мої здібності. І, хоч як мене часом це обурювало, десь глибоко в душі я розумів, що вона, може, й права. Єдиним способом з’ясувати це раз і назавжди було підійти до наступного порожняка з непохитною вірою, що я здатен його приборкати.

— Якби ж я міг бачити себе таким, яким бачиш мене ти, — прошепотів я.

Вона обійняла мене ще міцніше, і я твердо постановив, що мушу спробувати.

У коридор вийшли Шарон і Бентам.

— Готові? — спитав Шарон.

Ми відпустили одне одного з обіймів.

— Готові, — кивнув я.

Бентам потиснув руки, спершу мені, потім Еммі.

— Я такий щасливий, що ви тут, — сказав він. — Гадаю, це доказ того, що зірки нарешті зійшлися на нашу користь.

— Сподіваюся, що ви маєте рацію, — озвалася Емма.

Ми вже зібралися було йти, коли мені спало на думку запитання, яке я давно хотів поставити. І тут мене осяяло, що у випадку, якщо події розвиватимуться за найгіршим сценарієм, це може стати останнім шансом дізнатися відповідь.

— Пане Бентам, — сказав я, — ми так і не поговорили про мого дідуся. Звідки ви його знали? Чому його шукали?

Брови Бентама поповзли вгору, але він одразу ж і всміхнувся, неначе хотів приховати свій подив.

— Просто я скучив за ним, от і все, — сказав він. — Ми були давніми друзями. Я сподівався, що коли-небудь ще буде нагода його побачити.

Я розумів, що це не вся правда, і з того, як Емма звузила очі, побачив, що вона теж йому не надто повірила. Але часу допитуватися в нас не було. Тієї миті майбутнє було важливішим за минуле.

На знак прощання Бентам підняв руку.

— Будьте там обережні, — попросив він. — А я пильнуватиму тут. І готуватиму свій Панконтуркон до тріумфального повернення в стрій. — На цих словах він пошкутильгав назад у бібліотеку, і ми почули, як він там волає до свого ведмедя: «Пі-Ті! Вставай! У нас є робота!»

Шарон повів нас довгим коридором, вимахуючи дерев’яним ціпком і ляскаючи босими ногами по кам’яній підлозі. Біля дверей, що вели надвір, він зупинився, нахилився до рівня наших очей і виклав свої базові правила.

— Там, куди ми зараз вирушимо, дуже небезпечно. У Диявольському Акрі лишилося всього декілька дивних дітей, які нікому не належать, тому люди вас помічатимуть. Не говорити, якщо до вас не заговорюють. Не дивитися нікому в очі. Від мене триматися на певній віддалі, але в жодному разі не губити з поля зору. Вдамо, що ви мої раби.

— Що? — не