Червоний горобець - Метьюз Джейсон

Домініка стояла перед його столом, не в змозі відвести очей від його набряклих рук.

— Є нові результати для звіту, молодший лейтенанте? — запитав Волонтов. Він чистив нігті ножем для відкривання листів. Її серце несамовито билося, без упину гупаючи в голові. Це було помітно? Він щось знав? Вона чула власний голос так, ніби в кімнаті говорив хтось інший.

— Полковнику, я виявила, що американець, здається, полюбляє музеї, — сказала Домініка. Її голос звучав глухо. — Я запросила його до художньої галереї «Кіасма». Потім планую пообідати з ним… у моїй квартирі.

Що вона молола? Саме те, що Волонтов хотів почути. Волонтов відірвав погляд від свого манікюру, прочистив горло, потім подивився на її груди.

— Якраз вчасно. Розваж його так добре, щоб йому не­одмінно захотілось повернутися ще, — сказав він. — Нічого незвичного не помітила?

Два слова — «так, помітила» — і машина запуститься, від неї вже нічого не залежатиме. Просте речення — «він сказав, що наступні два тижні буде зайнятий» — і все. Шум у її вухах зростав, а в очах почало темніти. Домініка вже ледве могла розрізнити цього кабана за столом, огорненого своїм брудним помаранчевим туманцем. У неї перехопило подих, і вона здивовано відчула, як затремтіли ноги, застукотіли коліна, щось небувале, і вона ледь втрималась, аби не вхопитися за край столу, та вчасно опанувала себе. Волонтов і далі дивився на її груди, пасмо напомадженого волосся стирчало з боку його голови. В останню мілісекунду Домініка визначилася.

— Цього разу немає про що звітувати, — сказала вона, серце вискакувало з грудей. Вона перетнула межу, що відділяє звичайне порушення субординації від державної зради. Вони дізнаються, вони пришлють людей з льодорубами, які заб’ють її до смерті, як Троцького. Її матір спалять у печі. Волонтов на мить поглянув на неї, ще раз прочистив горло й махнув рукою, давши знак забиратися з його офісу. Домініка миттю зрозуміла, що він нічого не підозрює. Вона була певна у своїх інстинктах і відчувала, як у венах поколює голками.

Домініка повернулася до свого столу, важко плюхнувшись у крісло. Її руки трусилися й були вологі, вона озирнулася нав­коло, глянувши на офіцерів та секретарів за їхніми столами. Всі посхиляли голови, читаючи, друкуючи чи пишучи. Окрім Марти Єленової, яка сиділа за два столи від Домініки. Марта дивилась на неї, тримаючи в руці сигарету. Домініка злегка усміхнулась і відвела погляд.

Марта, як здавалось Домініці, була їй найближчою в посольстві подругою, якщо вже на те пішло. Вона була старшим адміністративним помічником у резидентурі. Якось вони випадково заговорили, сівши разом за обідом на честь якогось незнайомого колеги з посольства. Потім зустрілись одного дощового недільного ранку для прогулянки набережною та відвідали крамнички зі свіжими продуктами на Ринковій площі. Марта була елегантною, аристократичною, десь під п’ятдесят, з густим каштановим волоссям, яке спадало до плечей. Мала темні виразні брови над красивими карими очима. Куточки її вишуканого рота часто підіймалися вгору в кривій посмішці, яка натякала на непохитно цинічний світогляд. Вона була з людей, що мали над головою та тілом яскравий колір, насичений рубіново-червоний, гарячий колір пристрасті; такий самий червоний з’являвся, коли Домініка слухала музику.

Домініка припускала, що в молодості Марта була дуже привабливою. Вона різко відшивала кожного чоловіка в офісі, який хоча б віддалено коментував її шикарну фігуру грецької богині (тепер трохи затовсту в талії), і слала куди подалі.

Марта не боялася Волонтова, на відміну від решти, і зазвичай повторювала йому, що місячний звіт, ваучер чи рапорт він отримає тоді, коли вона його закінчить. Проти її олімпійської самовпевненості Волонтов був безсилий.

***

До цього Домініка нічого не знала про життя Марти, та якби дізналася, то страшенно здивувалася б тому факту, що 1983-го КГБ відрядило Марту Єленову до Четвертої державної — школи горобців — у лісі поблизу Казані. Їй було двадцять років. Її батько воював під час Великої Вітчизняної війни, потім став охоронцем НКВД у штаб-квартирі в Ленінграді, членом партії, вірним васалом держави. Невимовна врода Марти не лишилась непоміченою, майор КГБ з Москви провів інспекційний огляд і домовився, щоб її взяли на службу, як він спочатку сподівався, його спеціальним помічником. Батько Марти, який знався на Грі, та все ж мріяв про кращу долю для своєї єдиної доньки, нічого майорові не відповів і відрядив її до Москви, до тітки, де вона влаштувалась у друге головне управління КГБ (внутрішня безпека), сьомий відділ (операції, спрямовані проти туристів), третю секцію (готелі та ресторани). У сьомому відділі працювали двісті офіцерів і тисяча шістсот тимчасових інформаторів та агентів.

Переїхавши до Москви, Марта неминуче впала в око полковнику ДГУ18, куди важливішому за майора, який призначив її співробітником свого офісу. Після цього її помітив генерал ДГУ, куди важливіший за полковника, який призначив її своїм ад’ютантом, попри те що Марта й гадки не мала, з чого складаються обов’язки ад’ютанта. Та дізналася, коли якось по обіді генерал штовхнув її на диван у своєму кабінеті та запхав руку під спідницю уніформи. Марта вдарила його по голові скляним (типово радянським) графином. Скандал у чудернацьки пуританському КГБ підсилювався ще й тим, що дружина генерала була сестрою кандидата в члени Політбюро. Марту поспішно перевели до Четвертої державної школи. Вона не мала вибору. Їй судилося стати горобцем.

У Марті незвичайно поєднувалися невимовна спокусливість і неабиякий інтелект. Перша слугувала для зваблювання нещасних іноземних дипломатів, журналістів та бізнесменів. Другий допомагав заводити впливових друзів. У кінці своєї майже двадцятирічної кар’єри Марта була відома як Koroleva Vorobej, Королева Горобець. Вона брала участь у десятках медових пасток ДГУ, серед яких вербування на користь КГБ звихнутого на сексі японського мільярдера, розпусного британського посла та бридкого міністра оборони Індії. На вершині своєї кар’єри Марта слугувала наживкою в легендарному звабленні, компрометуванні та вербуванні шифрувальниці, що працювала в посольстві Німеччини і доступ до якої дав змогу КГБ читати зашифровані документи Німеччини та НАТО протягом семи років поспіль. Це був єдиний раз, коли Марта зваблювала іншу жінку, але вербування все одно викладалося у вищій школі КГБ як класична операція.

За багато років неоперативні романи Марти включали в себе приховані стосунки з двома членами політбюро, генералом із першого головного управління та різними синами впливових чиновників у колегії КГБ. Багато густобрових начальників згадували її з любов’ю. Завдяки цим «наставникам» Марта була непробивною, і після закінчення служби горобця вдячні та виснажені доброчинці надали їй пенсію майора СВР. Марта вирішила насолоджуватися життям і побачити світ, тому подала запит і легко отримала закордонне призначення в Гельсінкі.

Спочатку Марта не знала, на якій посаді Домініка працює в СВР — канцелярській чи адміністративній. Вона, звичайно, була надто молода, щоб отримати призначення за кордон. Прі­звище багато про що говорило, але той факт, що в Домініки не було постійних обов’язків у резидентурі, те, що вона приходила і йшла, коли хотіла, те, як прямо вона говорила з резидентом, наводило на думку, що в Гельсінкі вона прибула на спецзавдання. Одяг Домініки був новий,