Червоний горобець - Метьюз Джейсон
Нейт кивнув. Він скривився, потерпаючи від необхідності якнайшвидшого прориву. Форсайт хвалив його, Ґейбл тільки те й робив, що заохочував, але Нейт починав хвилюватися. Треба було виходити на фінішну пряму, і терміново.
Якусь хвилину вони проговорили, роздивляючись велетенські меню.
— Ти сьогодні мовчазний, — сказала Домініка, дивлячись на нього поверх картки. «Все той же королівський пурпур. Ніколи не змінюється», — подумала вона.
— Важкий день на роботі, — сказав Нейт. «Продовжуй у тому ж дусі». — Я запізнився на зустріч, не додав до телеграми важливі дані, мій начальник був дуже незадоволений і прямо мені про це сказав.
— Важко уявити, що ти зробив щось на роботі не так, як слід.
— Що ж, тепер мені вже краще, — сказав Нейт, замовивши два келихи вина в офіціанта. — Ти маєш чудовий вигляд сьогодні.
— Справді?
Він зробив їй комплімент. До чого ж упевненим він здавався.
— Так. Завдяки тобі я забуваю про свого начальника, про роботу і про божевільний день.
Його начальник. Вона гадала, про що саме він зараз думає. Домініка знову поглянула на меню, та їй важко було зосередитись на літерах.
— Тут ти не самотній, Нейте. Мій директор теж сварливий.
Вона відчувала, як у вухах гупає серце. Ковтнула вина, відчула, як від нього теплішає в животі.
— Отже, у нас обох неприємності. А ти що накоїла?
— Це не має значення, — сказала Домініка. — Він просто неприємна людина, nekulturny. І бридкий. Весь у бородавках. — «У скількох резидентів у Гельсінкі бородавки?» — подумала вона.
— А що таке nekulturny?
«А то ти не знаєш», — подумала Домініка.
— Селюк, неотесаний.
Нейт розсміявся.
— Як його звуть? Я зустрічав його серед дипломатів?
Вона змінювала думку п’ять разів за останні два дні і зрештою вирішила триматися подалі від дурнуватих ігор. Вона поглянула на Нейта. Він жував гріссіні, усміхаючись їй. Ні! Izmena! Зрада!
— Його звуть Волонтов, Максим, — сказала вона, слухаючи власний голос немов чужими вухами.
«Bozhe moi, Господи, — думала вона, — я це сказала». Вона пильно поглянула на Нейта. Він роздивлявся своє меню й не підвів погляду, почувши ім’я. Ореол над його головою не змінився.
— Ні, не думаю, що ми зустрічались.
Нейт відчував, як волосся на руках стало дибки. Трясця його матері. Що вона робить? Вона ж щойно себе видала.
— Ну, в такому разі, тобі дуже пощастило, — сказала Домініка, все ще дивлячись на нього. Нейт перевів погляд з меню на неї. Домініка зробила помилку й виказала ім’я свого резидента? Вона просто дивилася на нього, не рухаючись. Ні. Вона сказала це навмисно.
— Що, настільки поганий? — спитав Нейт.
— Він огидний, старий совєтський виродок. Щодня на мене витріщається; як там говориться англійською?
Домініка непорушно продовжувала дивитись на Нейта.
— Роздягає очима, — сказав Нейт.
— Так, — сказала Домініка.
Від нього жодної реакції. Він що, прослухав, що я сказала? Боже мій, вона що, справді зайшла настільки далеко? А тоді раптом відчула, що їй байдуже. Вона скотилася до самого дна й тепер була хранителькою смертельно небезпечної таємниці. Ну що, тепер ти щаслива, dura, ідіотка?
— Звучить жахливо… Та я можу зрозуміти, чому він витріщається.
Нейт поглянув на Домініку й вишкірився хлопчачою посмішкою. «Господи, — думав він, — це вийшло саме собою». Це сигнал? Вона корчить із себе сором’язливу? Він поглянув на її непорушні блакитні очі. Її груди здіймалися й падали під вовняною сукнею. А пальці обхопили краї ідіотськи великого меню.
— Тепер ти стаєш nekulturny, — сказала вона.
Він уже зрозумів? Настільки вправно ховає свою реакцію?
— Звучить так, ніби в нас обох проблеми на роботі. Можемо одне одному поспівчувати.
— Що значить це слово, «співчувати»? — спитала Домініка. Пильний погляд блакитних очей.
— Плакатись одне одному в жилетку, — сказав Нейт. Фіолетовий, рівномірний та теплий.
Домініка не знала, сміятися їй чи плакати. Лишатися професіоналкою.
— Плакати будемо пізніше. Я голодна, почнімо замовляти, — сказала вона.
***
У понеділок вранці Нейтові передали телеграму з обмеженим доступом зі штаб-квартири, де резидентуру повідомляли, що МАРБЛ, скориставшись секретною лінією зв’язку, доводив до відома, що прибуде до Гельсінкі протягом наступних двох тижнів у складі російської торгової делегації, яка братиме участь у дводенному Скандинавсько-Балтійському економічному саміті. МАРБЛ передавав, що використовує делегацію як прикриття для поїздки. Таким чином він лишався на радарах лінії контррозвідки. У нього була й додаткова оперативна робота в місті, він мав випадково зіткнутися зі старшим членом канадської делегації, помічником міністра торгівлі Ентоні Транком, який, на думку СВР, був перспективним суб’єктом для вербування, враховуючи пристрасть міністра до молодих чоловіків.
Старший канадський чиновник і pidor, ідеально. Цю справу доручили американському відділу, і МАРБЛ був логічним кандидатом на поїздку до Гельсінкі з метою рознюхати, що за звір той напахчений одеколоном Транк. Центр затвердив поїздку. Як МАРБЛ і передбачав, було дано розпорядження виключити резидентуру Гельсінкі з конференції та операції. Незабаром МАРБЛ повідомив через супутникову передачу, що зможе провести зустріч з оперативниками ЦРУ пізно ввечері після завершення денних зустрічей та святкових вечер. Ризиковано, але можливо.
Аналітик зі штаб-квартири мав прибути за два дні до початку конференції, допомогти підготувати розвідувальні вимоги до зустрічей. Довгий список запитань, розроблений з попередніх розвідувальних звітів МАРБЛа, надіслали телеграмою до резидентури. З самого низу списку, як завжди, містилися запитання для контррозвідки: ви знаєте про яких-небудь кротів у американському уряді? Чи відомо вам про будь-який витік інформації з американських секретних матеріалів? Чи знаєте ви про існування будь-яких розвідувальних операцій, спрямованих проти громадян чи систем США? М’які, відкриті запитання, щоб відчиняти дверцята печі та заглядати всередину.
Вони пройшлися списком необхідних завдань. Поповнити запаси обладнання було неможливо — дорогою з Гельсінкі МАРБЛ проходитиме митницю. Універсальний контактний план буде оновлено. Форсайт наклав вето на участь двох додаткових старших офіцерів зі штаб-квартири в дебрифінгу. МАРБЛ був агентом Нейта й міг упоратись із завданням самотужки.
Далі йшли підготування, яких більше ніхто не міг зробити: Нейт сховався в тінь, розчинився на вулиці, випав із радарів. Уночі він роздивлявся темні алеї, кути стін, сходи вантажних платформ — місця для коротких контактів — поруч з неокласичною пишністю готелю «Kӓmp», де мав відбутися саміт і куди селили делегатів. Він блукав повз кафе, ресторани, музеї міста та скульптури, відмірюючи відстані, оцінюючи кути, визначаючи можливість за ними сховатися, — і все за кілька хвилин пішки від «Kӓmp».
Насамкінець, уночі, під зливою, що стікала з монолітів на фасаді залізничного вокзалу, Нейт піднявся боковими сходами і прямо на порозі відчув руку, а потім вагу ключа від готельного номера у своїй кишені. Вузьколиций чоловік, неофіційний зв’язковий із Європи, винайняв на тиждень кімнату в готелі «ҐЛО» під одноразовим псевдонімом. Щоночі під час конференції Нейт чекав у ній на зустріч із МАРБЛом, коли той зможе непомітно вислизнути, чекав, коли він пошкрябає у двері, чекав на довгі розмови в перегрітій кімнаті із запнутими завісами й увімкненим телевізором у ранкові години, коли місто спатиме, а мінливі кольори світлофорів віддзеркалюватимуться на мокрих порожніх вулицях. Відтоді,
