Цифрова Фортеця - Ден Браун

Підлітки увібралися всередину, і двигун автобуса знову заревів. Бекер незчувся, як щодуху помчав уперед, наче спринтер, не випускаючи зі своєї свідомості химерний образ: чорна губна помада, якісь дикунські тіні для повік й оте волосся... настовбурчене вгору трьома окремими шпичаками. Червоний, білий та блакитний.

Коли автобус рушив, Бекер рвонув вулицею в хмарині чадного вихлопу.

— Espera! Зачекайте! — гукнув він, женучись за автобусом.

Девідові мокасини ковзали по бруківці, але звична спритність гравця у сквош покинула його; він явно почувався не у своїй тарілці. А мозок ніяк не встигав за ногами. Девід вилаявся, згадавши бармена з його горілкою і часовий зсув, що стався через тривалий переліт із США до Іспанії.

Автобус був старої моделі і, на щастя для Бекера, довго й важко розганявся на першій передачі. Бекер відчув, що ось-ось водій почне перемикати передачу. І зрозумів, що має наздогнати автобус іще до того, як водій перейде на другу.

Подвійна вихлопна труба позаду автобуса кашлянула хмарою густого диму — то водій зробив перегазовку. Бекер відчайдушно пришвидшився, порівнявшись із заднім бампером, він узяв праворуч і побіг паралельно з автобусом. І раптом побачив, що в цьому автобусі, як і в усіх автобусах Севільї, задні двері відчинені — безкоштовний кондиціонер.

Зосередивши погляд на дверному отворі, Бекер не звертав уваги на те, що його ноги вже пеком пекло. Він біг навпроти коліс — величезних, по плече заввишки, що гуділи, і їхнє гудіння щомиті набувало все вищих та вищих ноток. Бекер стрибнув до дверей, але не зміг вхопитися за ручку й мало не впав. Відновивши рівновагу, він припустив іще швидше. Під автобусом клацнуло зчеплення — то водій перед перемиканням перейшов на нейтральну швидкість.

«Він перемикається! Я не встигну!»

Та коли шестерні в коробці передач роз’єдналися, щоб з’єднатися в іншу комбінацію, автобус трохи стишив хід. І цього було достатньо. Бекер кинувся уперед. Двигун газонув саме в ту мить, коли пальці Девіда міцно обхопили дверну ручку. Його плече мало не вискочило із суглоба, коли автобус рвонув і, як катапульта, вкинув його на площадку перед сходами.

Девід Бекер незграбно лежав біля дверей автобуса. За кільканадцять дюймів від його обличчя мелькала бруківка. Девід остаточно протверезів. Ноги й плече сильно боліли. Похитуючись, він підвівся, відновив рівновагу й поволі рушив усередину напівтемного автобуса. У натовпі силуетів за кілька сидінь від нього виднілися три окремі шпичаки волосся:

«Червоний, білий та блакитний! Знайшов!»

Девідову свідомість умить заповнили образи: перстень, літачок «Лірджет-60», що чекав на нього в аеропорту, і, нарешті, Сюзанна.

Коли Бекер порівнявся з дівчиною, міркуючи, як розпочати з нею розмову, автобус проїжджав під вуличним ліхтарем. Обличчя панка на мить освітилося.

І Бекер із жахом витріщився на дівчину. З-під розмазаної по обличчю косметики стирчала густа щетина. То не дівчина, а молодий хлопець. Його верхня губа була проштрикнута срібного запонкою, а на плечах він мав чорну шкіряну куртку, під якою не було сорочки.

— Ти якого біса вирячився? — спитав молодик хрипким голосом із нью-йоркським акцентом.

Відчуваючи нудоту, немов під час вільного падіння, Бекер витріщався на пасажирів, яких був повен автобус. А ті витріщалися на нього. Усі вони були панки. І принаймні половина з них мала червоно-біло-блакитне волосся.

— Siéntate! — заволав водій.

Та Девід був надто приголомшений, щоб почути.

— Siéntate! — іще раз верескнув водій. — Сідайте!

Бекер непевно обернувся й побачив у задньому дзеркалі розлючену пику. Та він явно забарився.

Роздратований водій різко натиснув на гальма — і Бекер відчув, що втрачає рівновагу. Він був ухопився за спинку сидіння, але промахнувся. І на мить злетів у повітря. А потім сильно вдарився, приземлившись на тверду й шорстку підлогу.

А на авеніда дель Сід із темряви виступила постать. Чоловік поправив окуляри в дротяній оправі і стояв, вдивлявся в автобус, що віддалявся. Так, Девід Бекер утік, але не надовго. Бо містер Бекер, з усіх севільських автобусів, сів не на який-небудь, а на автобус сумнозвісного маршруту номер двадцять сім.

А двадцять сьомий автобус мав лише один пункт призначення.

РОЗДІЛ 46

Філ Картукян гепнув слухавкою об телефон. Номер Джабби був зайнятий. Джабба зневажливо знехтував такою послугою, як сигнал очікування виклику, бо вважав її набридливою технічною хитрістю, введеною телефонною компанією «AT&T» для збільшення прибутків шляхом почергового з’єднання кожного абонента, який телефонував на зайняту лінію. Проста фраза «Я на іншій лінії, невдовзі передзвоню» заробляла телефонним компаніям мільйони щорічно. Відмова Джабби від цієї послуги була його способом тихого саботажу вимоги АНБ, щоб він всюди мав при собі стільниковий телефон.

Картукян обернувся й поглянув на безлюдне приміщення шифрувального відділу. З кожною хвилиною гудіння генераторів унизу ставало дедалі гучнішим. Хлопець відчув, що час спливає. Він знав, що має піти, але після розмови біля блоку № 3 в його голові почав настирливо прокручуватися девіз служби безпеки комп’ютерних систем: «Спочатку роби, а потім пояснюй».

У суворому світі комп’ютерної безпеки з його високими ставками буквально кілька хвилин визначали — вдасться врятувати систему чи не вдасться. Рідко коли було достатньо часу для обґрунтування захисної процедури, тому інженерам-системникам платили за їхній технічний хист... і за інтуїцію.

«Спочатку роби, а потім пояснюй». Картукян знав, що має робити. А ще він усвідомлював, що коли вляжеться пил, він або стане героєм АНБ, або буде змушений шукати роботу.

До суперкомп’ютера потрапив вірус — щодо цього Картукян не мав сумнівів. Існував єдиний відповідальний спосіб дій. Це — вимкнути його.

Інженер знав два способи вимикання «Транскоду». Перший — через особистий термінал командира, що стояв під замком в його офісі, — отже, цей варіант не годиться. Другий — ручний вимикач, розташований на одному з нижніх поверхів під підлогою шифрувального відділу.

Картукян нервово ковтнув слину. Йому страшенно не хотілося спускатися до нижніх поверхів. Лише один раз довелося йому там побувати — під час навчання. То був чужий химерний світ із довгими лабіринтами вузеньких сходів, фреонових трубок і запаморочливо глибокою шахтою з гуркотливими електрогенераторами на дні...

Він ладен був піти куди завгодно, але тільки не туди, ладен був зустріти на своєму шляху кого завгодно, тільки не Стретмора, але обов’язок є обов’язок. «Завтра вранці вони мені подякують», — подумав він, трохи невпевнений, що так воно й буде.

Глибоко вдихнувши,